Відмінності між версіями «Сабалдир Г. Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації»
(Не показані 2 проміжні версії цього користувача) | |||
Рядок 137: | Рядок 137: | ||
<references/> | <references/> | ||
− | [[Категорія:Документи та матеріали]] | + | |
+ | [[Категорія:Документи та матеріали 1931-1940]] | ||
[[Категорія:Цензура]] | [[Категорія:Цензура]] | ||
− | [[Категорія:Репресивні документи та матеріали]] | + | [[Категорія:Репресивні документи та матеріали першої половини 30-х років]] |
Поточна версія на 10:47, 2 липня 2017
Григорій Сабалдир
Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації[1]
(С. Смеречинський, Нариси з української синтакси в зв'язку з фразеологією та стилістикою, "Радянська школа", 1932 р.)
- „Существо уклона к местному национализму состоит в стремлении обособиться и замкнуться в рамках своей национальной скорлупы, в стремлении затушевать классовые противоречия внутри своей нации, в стремлении замкнуться от великорусского шовинизма путем отхода от общего потока социалистического строительства, в стремлении не видеть того, что сближает и соединяет трудящиеся массы национальностей СССР, и видеть лишь то, что может их отдалить друг от друга.
- „...0пасность этого уклона состоит в том, что он культивирует буржуазный национализм, ослабляет единство трудящихся народов СССР и играет на руку интервенционистам”.
- СТАЛИН
- („Отчет Центр. комитета XVI съезду ВКП(б)”, с. 86).
У своїй короткій рецензії ми маємо на меті виявити класову ворожість націоналістично-буржуазного мовознавства, виявом якого є згадана праця Смеречинського, неспроможність цього мовознавства подати дійсну оцінку мовних фактів і освоїти мовний процес взагалі, а особливо мовний процес пожовтневої доби.
Жовтень викликав до життя гноблені за царату національні культури, знищив разом з тим і всі перешкоди, що їх створював царат для мовного розвитку різних націй. Українська мова не була винятком з цього. Тому українського мовознавства, як науки, і сннтакси зокрема, до Жовтня фактично не було. Жовтнева революція знищила соціально-політичний і національний гніт, створила всі умови для буйного розвитку національної формою і соціалістичної змістом пролетарської культури. Школи — нижчі, вищі й середні, преса, художня література, театри і інші культурно-освітні установи — красномовні свідки розвитку ленінської національної політики на Україні. Але у цій грандіозній роботі трудящі маси України натрапили на великий опір класового ворога, що всіляко намагався й ще 202 намагається перешкодити національно-культурному будівництву на Україні. Особливо гострих атак зазнав розвиток української соціалістичної культури від буржуазних українських націоналістів. Згадана праця С. Смеречинського є чимале кільце в цілому ланцюгу націоналістичного шкідництва. Початки цього ланцюга ховаються досить глибоко. Українізація різних установ, преси, школи вимагала найрізноманітніших відповідей на різні питання, що виникали в процесі щоденної роботи. Крім моментів правописних, потрібно було дати термінологію, форми ділового листування, переклади різних фразеологічних зворотів, щоб задовольнити в першу чергу вимоги українізації. Мільйонні маси трудящих вимагали приступної науково-популярної літератури, творів красного письменства; школа — різних підручників; наукові установи — певної термінології з свого фаху. От оці всі потреби суспільства і треба було задовольнити негайно. На це переважно й була спрямована головна увага тогочасного українського мовознавства. Але поряд із продукцією, яка справді задовольняла потреби трудящих, ми мали й цілий ряд праць ворожих, націоналістичних.
До них у першу чергу належить праця О.Б. Курило „Уваги до сучасної української літературної мови”, що вийшла з друку першим виданням на початку 1920 року. Праця О. Курило, безперечно, є синтез націоналістичних синтаксичних і фразеологічних правил. Курило застерігає, що
- „сучасна українська наддніпрянська літературна мова... своєю складнею та фразеологією, почасти й словотвором, мало нагадує українську народну мову; вона намагається йти шляхом російської наукової мови з її здебільшого далеким від народного складом фраза" ("Уваги", II вид., Передмова).
І щоб
- „визволити український народ з темряви, піднести його культурний рівень...”
українська інтелігенція
- „повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди” (Передмова; підкресл. авторки).
Щоб обгрунтувати цю „теорію”, Курило подорожує по глухих селянських закутках, вишукує там різні архаізми, видаючи їх за справжню українську мову. Твердження О. Курило, на жаль, досить довгий час були незаперечним каноном 203 синтаксичним, рідко хто зважувався піднімати проти них голос. Нічого й говорити, що „Уваги” є твір, ворожий нам.
Цілковите ігнорування нової української літературної мови, агітація за буржуазний націоналізм у мовознавстві червоною ниткою проходить у працях проф. Є. Тимченка. Праці цих двох авторів в їх буржуазно-націоналістичному спрямованні виразно позначилися на „Нарисах” С. Смеречинського. Про силу різних окремих розвідок, підручників з мови, де були певні розділи з синтакси, ми тут згадувати не будемо, треба тільки зазначити, що майже на кожній з них позначився вплив праць проф. Є. Тимченка й О. Курило. Особливо близько своїм типом стоять „Нариси” С. Смеречинського до „Уваг” О. Курило. Але ця праця має й виразні свої відміни. Автор поставив собі за мету дати
- „допоміжно-довідкову книжку дня студентства (головно лінгвістичної спеціальності), кваліфікованої частини учительсгва та взагалі для кваліфікованих робітників слова, що для них мова українська є, сказати б, знаряддя виробниче. Зміст „Нарисів” — розвідки на теми переважно синтаксичні (у зв'язку з фразеологією та стилістикою), об'єкт — українські селянські діалекти. Крім того, автор, подекуди й принагідно, брав приклади з творів письменників ХІХ – ХХ ст. (Квітка-Основ'яненко, Куліш, Марко Вовчок, Коцюбинський та ін.). До українсько-мовного матеріалу автор частенько дає порівняння-паралелі з інших мов: російської, польської, білоруської, сербської, чеської, болгарської (церк.-слов.), німецької, французької, англійської, латинської та ін.” (Від автора).
До речі буде зазначити, що з усіх названих тут мов і „інших” автор подав на 282 сторінках своєї роботи 15 — 20 прикладів, тобто на кожну мову припадає 1 ½ — 2 приклади. Тому ми не рекомендуємо читачеві шукати тут, як це можна сподіватися з передмови, широких порівнянь і паралелів.
У своїй праці С. Смеречинський зупиняється переважно на тих питаннях, що вже й перед ним дебатувалися не один раз і не в одній праці, на питаннях, що їх протягом пореволюційних років висунуло життя. Зупиняється автор на багатьох цікавих питаннях української синтакси, але ми вважаємо зайвим розглядати всі ці питання; досить буде й декількох з них, щоб показати вихідні позиції й націоналістичну методологію автора.
Ми знаємо, що питання синтакси взагалі, а української зокрема, належить до найменш опрацьованих ділянок нашого мовознавства. Синтаксичні питання вимагають негайного глибокого й широкого дослідження. Глибокого — це значить теоретично щонайдосконаліше обгрунтувати свої твердження; широкого — притягти щонайбільше різноманітного мовного 204 матеріалу. Треба також спрямувати синтаксичні досліди в бік історичний — опрацювати широкі порівняння-паралелі. Не можемо ж ми вважати за порівняння, коли хтось використає з праці Потебні чи Міклошича один-два приклади і на підставі цих прикладів робить якесь узагальнення, часто цілком несподіване, а то й протилежне до першоджерела. У своїй праці С. Смеречинський намагається за всяку ціну дати тверді правила. Оця претензія на законодавця, на непорушний авторитет аж надто впадає на очі в твердженнях автора. На кожному кроці, в кожному правилі він говорить, як категоричний законодавець, що виступає від „української мови”, що знає, щό вона любить, чого не любить, щό їй властиве, що невластиве. Напр.: „Ці невластиві народній мові звороти з було, буде” (с. 11); „У цьому, невластивому, вважаю, українській мові типі...” (24); „Отже, це, на мою думку, полонізм” (25); „Уважаю, що тут...” (33, 34); „Широко знає українська мова прийменника за...” (48); „Народна мова знає досить широко знахідний із прийменником у (в)” (49); „Українська мова здавна характеризується тим...” (68); „Особливо улюблений і поширений у цій конструкції знахідний прикметниковий...” (90); „В українській мові він (дієйменник) уживається геть ширше...” (147) і так майже на кожній сторінці до кожного правила є. От і спробуй тут піти проти автора! Аджеж тоді ти підеш проти української мови, проти її властивостей і „поширених” і „улюблених” зворотів. Нам треба перевірити, чи українська мова дійсно доручила Смеречинському говорити від її особи, перевірити, як націоналіст Смеречинський перекручує мовні факти.
Дотеперішні праці з української синтакси виразно мають націоналістичні підходи до оцінки мовного матеріалу і його нормативної цінності. Група „мовознавців”-націоналістів вважає, що норми української синтакси заховує тільки мова, як вони кажуть, „народна”. Цією мовою писали й деякі письменники, особливо письменники першої половини XIX ст. Мова „народна” відбита в різних етнографічних записах — казках, кажуть вони, прислів'ях, приказках, піснях, народних оповіданнях і под. Мова цих записів ніби й має дати нам незаперечні синтаксичні норми. Щождо творів літературних, то їх, мовляв, тільки незначною мірою можна використати. А загалом мова письменників не може правити за зразок, бо ця мова зросла переважно на сторонніх мовних впливах, особливо впливах російської синтакси і менше польської. Особливо зневажливе ставлення цих „мовознавців” до мови літератури пожовтневої, як мови, що ніби зовсім відбилася від „народної” мови, мови, „засміченої” русизмами, полонізмами й різними іншими 205 „ізмами”, а в деяких окремих письменників прямо таки мови „неписьменної”, безграмотної. Таких „думок”, по суті націоналістичних наклепів, ми можемо знайти багато в різних підручниках і порадниках, де подається різні рецепти, як цю мову виправити. А за цими рецептами хто тільки не виправляв у нас протягом останніх часів! Чи не найбільшої вершини в цих націоналістичних вправах досяг у своїй праці Смеречинський.
У своїх „Нарисах” Смеречинський пише: „Особливо любить українська мова вживати плеонастичних прийменників з метою підсилити” (236) (що підсилити він не каже). І подає приклад: „До батька, до матері, до роду утікати”; „Із города, із Озова, з турецької неволі...” (Дума). Може цю особливість мова українських дум і дійсно „любить”, але автор, певне, не любить її, бо в своїй праці на 282 сторінки ні разу не вжив цього „плеонастичного” звороту. Отже й виходить, що добре в одному жанрі, в один час, те непотрібне, недоречне в іншому жанрі і в наш час. Коли б же хто намагався дати синтаксичні висновки з дійсно української мови, то він повинен був би базуватися не на власних уподобаннях, а на всій сумі того, що має назву — українська мова. Такий дослідник повинен був би вивчити мову окремих літературних жанрів і зробити висновки з кожного окремо — з мови преси, мови ораторської, мови теоретичної, популярно-наукової тощо; він мав би вивчити особливості мови віршованої, дослідити мову наших великотиражок, мову робітничих центрів, колгоспного селянства, і тоді б уже можна було говорити, щό українська мова „любить”, а чого ні; щό в ній поширене, а щό ні, розуміється, як до жанру. На цьому грунті ми мали б право засудити той чи інший зворот молодого письменника, визначити, де він відступає від норми; мали б змогу кваліфікувати ці відступи, як непотрібні й шкідливі, чи як оригінальні, що їх не треба засуджувати. Коли б ми розуміли синтаксу української мови, як синтез синтакси окремих літературних жанрів, то тоді б і мова літературна посіла у наших дослідах досить поважне місце, таке місце, яке їй належить по праву. Свідоме ігнорування літературної мови в науці про українську синтаксу є вияв ідеології буржуазного націоналізму.
Протягом свого існування українська літературна мова переживала різні впливи залежно від різних виробничих і соціально-економічних стосунків. Мову творив певний соціальний колектив. Творив він свою мову залежно від соціально-економічних, політичних, культурних умов свого життя, і з цієї мови нам треба було б викидати не запозичення взагалі, а ті запозичення, витвори, перекручення, що виразно носять у собі шкідливий класовий елемент, що заплутують класовий 206 світогляд робітничо-селянських мас. Наша літературна мова широкою річкою щодня, щохвилини вливається в мову робітничих мас через газету, книжку, школу, кіно, радіо, театр тощо.
І тільки злочинець, шкідник може регулювати цей широкий потік мовою Величка, Галятовського, Беринди, мовою різних актів XV — ХVII ст. Це було б те саме, коли б у мові російській поставити, як зразок, мову Кантеміра, Ломоносова або Кирила Тредьяковського. Те саме ми можемо сказати й про мову селянську. Беручи за зразки синтаксичні мову етнографічних записів XIX ст., ми тим самим припускаємо, що мова села не еволюціонує, що вона й до сьогоднішнього дня захолонула на одному рівні. Як би для мене не звучало гарно „дерево літі квітне”, мова сучасна наша не сприйняла б цього, бо на сьогодні це сполука мертва, хоч вона й має місце в історичних матеріалах і в матеріалах етнографічних. Праця С. Смеречинського збудована, як це зазначає автор, на мові „народній”. Але від визначення розуміння, що таке „народна мова”, автор ухилився. На сс. 150 — 151 автор, з'ясовуючи способи передавати пряму мову, зазначає:
- „Цей спосіб максимально поширений по всій Україні, як наддніпрянській, як і наддністрянській, як у живій народній мові, як у думах, як і в таких класиків, як от Куліш, Марко Вовчок, Квітка та ін. Літературна мова його майже не знає”.
От тут і розберись: поширений і в класиків — Куліша, Марка Вовчка, Квітки й інших, і разом з тим „літературна мова майже не знає”. А куди ж автор відносить згаданих і „інших класиків”? Невже це не літературна мова? На с. 218 автор подає таке твердження щодо заперечних конструкцій:
- „Це один з найхарактеристичніших образних зворотів, що його широко знає народня українська мова, щоб підсилити, піднести ствердження, відрізнити того, що за цього говориться”.
І далі до цього правила подані приклади, які повинні ілюструвати поширеність цього явища в „народній мові”. З 17 поданих прикладів 12 взято з літературної мови — з творів Квітки, Куліша, Стороженка, п'ять з етнографічних матеріалів. Отже хоч автор в передмові й зазначає, що об'єкт його дослідження „народна” мова, але дуже й дуже часто він використовує мову літературну, особливо там, де вона не йде всупереч авторовим твердженням, та ще й подає її, як „мову народну”. Найбільше автор використовує мову Куліша, Квітки, Марка Вовчка, Мирного, Котляревського, Олеся, зрідка — Заливчого, Хвильового, Нечуя-Левицького, Франка, О. Вишні. Використовує 207 також деяких письменників XVII — XVIII ст., але подається це все, як мова „народна”. Як бачимо, галерея письменників підібрана за виразно націоналістичною ознакою.
Категорично можна сказати, що автор у всіх своїх твердженнях виходить не з мовних фактів, а з упередженої думки, що українська мова повинна бути такою, як її собі уявляє автор, а мовні факти повинні ствердити авторові міркування й уподобання. На перший погляд у „Нарисах” ніби все гаразд: приклади — як приклади, є з мови етнографічних матеріалів, є з літератури, є категоричні правила й фразеологічні до них звороти. Але коли розплутаєшся в цьому матеріалі, то приходиш до висновку, що мовні приклади ілюструють видумане чи придумане узагальнення-правило, — а це вже не мовна наука, а фальсифікація. Щоб ствердити це, подамо трактування декількох кардинальних питань української синтакси і покажемо, як ці питання „розв'язує” С. Смеречинський.
*
* *
Перше питання — це питання про орудний присудковий. Протягом останніх 6-7 років це питання дебатується і в науковій і навіть у підручній літературі.
У своїх „Нарисах” автор виходить з такого твердження: „Назовний присудковий чи не найбільша особливість української мови”, але цього явища „не добачали Огоновський, Синявський, Йогансен та інші, абож її бачили, її підносили навіть, але не досить, Симович, Смаль-Стоцький, Курило, Огієнко, Тимченко”. „Намагаючись дати певні правила (коли назовний, а коли орудний), прищеплювали тим самим, на мою думку, неслушний погляд, нібито українській мові однаково властиві обидва відмінки, ба ще й з певними відтінками. А дехто вважають навіть, ніби „форми інструменталю потроху випирають форми з номінативом” (Є. Тимченко)” (79). Далі подано низку прикладів, на підставі яких автор робить висновок:
- „При всіх формах дієслова бути у всіх позиціях і без жадних відтінків значення українська народна мова знає, як норму, лише присудкового назовного, а поруч із ним, у певних (? Г. С.) випадках прийменникові та інші конструкції. Орудний тут не властивий, буває здебільшого через чужі впливи (хоч і в архаізмах своїх)” (87).
- Щодо інших дієслів, то й „при інших дієсловах меншої формальності... українській мові властивий або тільки назовний, здебільшого при прикметниках, або знахідний з прийменником за, на, або назовний, або...”
- „орудний при іменниках, що є ще в мові, можна пояснити тим самим, що й при формах дієслова „бути”, тобто це або впливи, або українські архаізми" (90 — 91). 208
Отже, як бачимо, С. Смеречинський цілком і безоглядно ліквідує орудний присудковий, як явище української мови. Які ж у автора для цього підстави? Щоб ілюструвати, що „народна” мова, як норму, знає при „бути” тільки називний, автор бере приклади з творів Котляревського, Куліша, Квітки, Тимченка („Калевала”), Мирного, Костомарова. Таких прикладів подано тридцять шість. Ці приклади перемішані з прикладами, взятими з етнографічних матеріалів. Певне тому так упевнено й зазначає, що мова „народна” знає тільки називний присудковий.
Автор з надзвичайною безапеляційністю заявляє, що ніде, ні в якій позиції в теперішньому часі орудного присудкового немає. Але забув, певне, одну сполуку, що ми її дуже часто зустрічаємо і в живій розмовній мові, і в літературних пам'ятках. Це такі сполуки: „Жарт-жартом”. „Синицю й на салі поклади, то синиця-синицею”. „Старець-старцем, а повагу любить” (Ном.). „Служба-службою, а дружба-дружбою” (Ном.). „Човен-човном, а байдак-байдаком по одній воді правлять” (Ном.). „Наука-наукою, а робота роботою” (Неч.-Лев.). Де ж ці приклади діти, коли українська мова їх „не знає”? Але вертаймося до основного тут питання, — як автор з'ясує подані нижче сполуки, — невже „впливами” чи „архаізмами”? Подані нижче приклади взяті виключно з тої мови, яку автор називає „народною”: з приказок Номіса, з збірки пісень Метлинського, з збірки пісень Б. Грінченка тощо. „В погоду і смутний веселим буває” (Ном.). „Як була я сім рік удовою, не чула я землі під собою” (Ном.). „То був волом, а тепер не хочеш зостатися конем” (Ном.). „Бути тобі вгадьком” (Ном.). „Не буде баба дівкою” (Ном.). „Андрею, не будьте свинею, коли вас люди величають” (Ном.). „Скільки води не пий, п'яним не будеш” (Ном.). „Ой доню, доню, не будь дурною” (пісня). „Також бо я в сьому селі невісткою буду” (Метл.). „Він моїм буде” (Метл.). „Ой не будеш ти мені жоною, а я тобі дружиною” (Метл.). „Ой не смійся, дівчінонько, сама сміхом будеш” (Метл.). ”Вона мене вірно любить, дружиною буде” (Метл.). „Чорт усе чортом буде” (Ном.). „Коли б мені орлом бути та швидко літати” (Гр., 111 — 163). „Ой чи мислиш, чи не мислиш дружиною бути” (Гр., 111 — 228).
Прикладів таких з тих джерел, що ними оперує Смеречинський, можна подати ще декілька десятків чи й сотень. Щодо мови окремих письменників, то автор подав таких прикладів 36 на називний, ми можемо подати на орудний 336, а коли б треба було, то й більше. Гадаємо, що ніхто не може заперечити 209 твердження: нема українського письменника, який би не вживав орудного присудкового.
Щодо орудного присудкового при дієсловах меншої формальності, то автор і тут цілком виявив свою націоналістичну методологію. Він подає один приклад з орудним присудковим, а 4-5 з називним, і читач має вражіння, ніби й справді орудний не є „властивий” українській мові. А це дуже легко зробити й навпаки. Або подає один приклад з Котляревського і зазначає, що в ньому ужито орудного „лише тому, що його вимагає рима: тьмою — покою”. Алеж у Котляревського є багато інших сполук, що в них орудний аж ніяк не залежить від рими. Напр.: „Гевальдигером був шинкар, вожатими — сліпці, каліки, ораторами — недоріки, шпигоном — з церкви паламар” і ін. Автор про такі приклади не згадує. Чому автор тут не використав Кулішевої „Чорної ради”, де майже на кожній сторінці є орудний присудковий?
Розглядаючи цей розділ в „Нарисах”, стоїш перед якимсь прикрим непорозумінням: невже автор думав цим націоналістичним фальсифікатом замазати очі радянському вчителеві, студентові і іншому читачеві? Ні, помилився націоналістичний фальсифікатор. Його висновки збудовані на перекрученні і минулих і сьогочасних мовних фактів, спрямовані проти нашої дійсності, вони, нарешті, суперечать вимогам бодай найелементарнішої науковості. Автор посідає з своїми твердженнями цілком виразну націоналістичну позицію. Сам він не подає нічого такого, що могло б заперечити право на існування орудного присудкового. Авторові посилання на „впливи” й „архаізми” нікого не переконують, бо вони цілком безпідставні. Автор дуже часто, як „мову народну”, використовує твори Куліша, і чомусь він тут не звернув уваги, що в „Чорній раді” аж надто рясніють речення з орудним присудковим. Однією стороною Куліш — зразок для автора, а другої він не добачає, навіть не згадує, що в Куліша є відповідні конструкції з орудним. Про письменників новіших і говорити нема чого: орудний присудковий у них звичайнісіньке явище і при формах від „бути” і з іншими дієсловами.
Ми гадаємо, що коли орудний присудковий так поширений у мові, як це відзначають різні інші дослідники, базуючись на мовних фактах, то його треба не засуджувати на небуття, як щось шкідливе для української мови і навіть злочинне, а треба знайти ті причини, що викликають його до життя, з'ясовують його змістову особливість супроти називного, його соціальну вартість, простежити, в яких мовних жанрах він почав поширюватись. І тоді тільки можна говорити про якісь певні 210 висновки й правила. Ніхто ж не заперечує, що в польській і російській мові орудний присудковий становить мовну норму, і про його „шкідливість” у цих мовах і не згадував ніхто, — чому ж власне в мові українській, що своєю синтаксою близька до згаданих мов, виникає питання про його недоцільність і шкідливість? Автор тут одверто виступає, як нацдемівець, та ще й науково безпорадний. Коли б навіть хто й довів фактами, що орудний присудковий — явище нове, що виник він під сторонніми впливами, то й це ще не означало б, що він не має права на існування в українській мові. А головне те, що як не обминає його Смеречинський у своїх „Нарисах”, як не відвертає нашої уваги від нього, а він все таки в мові є.
Другий тип сполук з орудним присудковим виникає під впливом вимог, пов'язаних з порядком слів у реченні. Це сполуки типу „суддею був ведмідь”. Такі сполуки С. Смеречинський з'ясовує іномовними впливами або вимогами віршового розміру, вважаючи, що ніби ці останні вимоги не мають під собою грунту в українській мові, як явища випадкові. Алеж коли б і довів хто, що в живій масовій мові, як і в мові літературній, вимоги розміру впливають на появу і поширення орудного присудкового, то це вже була б певна причина, що виправдувала б його існування. Та крім вимог розміру й іномовних впливів, є інші фактори, що зумовлюють орудний присудковий у згаданому типі сполук. Це значення сполук з орудним. Будова речень у мові має відповідати комунікативній функції мови, — вона повинна бути така виразна, щоб не вносити неясності в зміст. Порядок слів з цього погляду має не останнє значення. Не однаково сказати: „ведмідь був суддя” і „суддя був ведмідь”, інтонуючи звичайно ці сполуки. У таких сполуках із звичайною інтонацією на першому місці ставимо підмет. Тільки особлива інтонація, як вияв відповідного змісту, дає нам змогу іменник, що стоїть на першому місці, сприймати, як іменник-присудок. Щоб уникнути двозначності і неясності вислову, коли ми на першому місці ставимо присудок, присудковий іменник ми відрізняємо формою, беручи його в орудному відмінку. Це виправдує орудний присудковий і в Котляревського у вірші „Гевальдигером був шинкар, вожатими — сліпці, каліки, ораторами — недоріки, шпигоном — з церкви паламар”. Автор рекомендує в таких і подібних сполуках заміняти орудний знахідним з прийменником за. Але треба пам'ятати, що не кожний орудний присудковий можна замінити знахідним з за, бо ці сполуки змістом не тотожні: „він був відомий учений”, „був відомим ученим”, але не „був за відомого вченого”. Також не можна замінити орудного на знахідний з прийменником і в 211 таких сполуках: „дівчина зосталася сиротою”, „вона була вдовою”, „я був ще парубком, як це сталося” тощо.
Взагалі питання про присудкове ймення автор вирішує, идучи за своїми власними уподобаннями й нацдемівськими смаками; науково цього питання він так і не обгрунтував. Коли зв'язка між підметом і присудком має передусім формальне значення, тоді можна говорити про присудковий відмінок. Коли ж дієслово в реченні зберігає й свій лексичний зміст (напр., „став за писаря”, „звуть Іваном”), то це додатки передусім до дієслова, а не тільки до підмета. І ледве чи й можна говорити про однакову синтаксичну вартість присудкових відмінків у таких сполуках, як: „перевернулась у сороку”, „переробився на хлопця”, „переодягся циганом” чи „на цигана” і под. Автор, напр., гадає, що в реченні „з жінки став птах” присудкове ймення буде з жінки на тій підставі, що це речення можна змінити на „жінка стала птахом”. Вважати таку заміну за надійний критерій присудковості якогось відмінка, звичайно, не можна.
При інфінітиві бути автор вважає за єдино можливий назовний відмінок. Між прикладами, що ілюструють це твердження, є й такий: „Уповала, мамцю, на жупани, думала бути з ним пані” (Метл.). „Метод” тут у автора такий же, як і скрізь. У цій же пісні, на цій же сторінці, двома рядками нижче, маємо: „Уповала, мамцю, на керею, думала бути попадею”. Але цього речення автор не подав, певне, вважав його за „невластиве” українській „народній” мові. А це й для автора був би цікавий приклад впливу рими. Тільки цей приклад викликав би і в автора питання: де саме вплив рими, а де його нема? Жупани — пані, чи керею — попадею? Та всупереч твердженню автора при інфінітивах ми маємо переважно, коли не виключно, орудний: „Бути тобі вгадьком” (Ном.). „Бути ловчим невелика честь (Л. Укр.). Бути пасішником” (Ак. Сл.). „Він хоче бути господарем своє хати” (М. Б.). „Бути виораним, прочитаним, скошеним” і под. Те саме й при дієприслівниках: „Будучи парубком” (Н.-Лев.). „Будучи паном на всю губу” (Куліш). „Хто родився вовком, тому лисицею не буть” (Ном.) тощо. Щодо впливів рими на поширення орудного присудкового, то це аж ніяк не стверджує думки авторової, що він не властивий українській мові. З вимог рими й ритму вживають переважно, а може й завжди тих форм, що властиві даній мові. Письменник практично не гірше, як дослідник, знає мову, щоб не вживати якихось ненормальних для мови форм. Та й читач досить чутливо ставиться до всіх незвичних мовних форм. Коли, напр., Франко вжив декількох провінціалізмів у своїх віршах, як 212 мнов, тобов і под., то ми їх сприймаємо, як форми, незвичні для нас. А орудний присудковий ніколи не вирізняється в нашій свідомості, ми його навіть не помічаємо, не помічає його й С. Смеречинський, коли відірветься від свого упередження проти цієї сполуки, бо й сам він подає сполуки із орудним. Напр.: „Вона полетіла за дві милі, зробилася камінцем і упала межи гори...” (с. 249).
Підсумовуючи все сказане тут, ми робимо висновок, що автор сфальсифікував мовні факти, по націоналістичному висвітлив питання орудного присудкового; його висновки неправдиві, ворожі, шкідливі.
Невиразно автор поставив питання про „другий знахідний”, чи знахідний присудковий. Насамперед авторові слід було визначити, що він називає знахідним присудковим у цьому розділі (бо вище вже був знахідний присудковий з прийменником за), докладніше схарактеризувати його формальні зв'язки і роль в реченні. З типового прикладу, що подає автор, з'ясувати це все майже неможливо. Автор бере за зразок приклад „застанеш мене молодицю”. Зміст цього прикладу за автором, повинен бути такий, як у „застанеш мене молодицею”, як це й співається в пісні: „Не їдь та й у Крим по сіль, бо застанеш молодицею”, — хоч автор і забороняє так розуміти. Присудковість типу „молодицею” в таких сполуках — питання дискусійне. У реченні „застанеш мене молодицею” підмет і присудок не розчленовані, вони об'єднані в слові застанеш; іменниковий додаток — мене. Присудковий член завжди залежить від підмета формально й змістом. Постає питання: від чого залежить, чи з чим пов'язаний іменник „молодицею”? В усякому разі з підметом він не має нічого спільного. Не зв'язаний він безпосередньо і з дієсловом застанеш, бо застанеш мене тоді, коли я вже буду молодицею, чи молодиця. Отже найближче іменник „молодиця” пов'язаний з займенником мене, і в поданому сполученні він ніяк не може правити за присудок. Що це знахідний, то так, але зовсім він не присудковий.
„Улюбленість і поширеність” трактованої тут конструкції в українській мові автор ілюструє такими прикладами: „Дати пану дар коника в сідлі”, „Взяв я сватове з моря ракове”. „Жону соби понял куму Чаплинскую”. От уже приклади дійсно „свіжі” й „прозорі” щодо свого змісту, і їх ми можемо взяти за зразок для мови XX століття! Невже автор гадає, що він сам колинебудь використає приклад: „Взяв я сватове з моря ракове”? А тимчасом орудному присудковому, напр., автор відбирає право на існування між іншим нібито й за архаічність його. 213
Друге кардинальне питання української синтакси — це питання про безпідметові речення з присудковими формами на -но, -то. У цьому питанні автор не оригінальний, він іде за „Увагами” О. Курило. Залишивши поза увагою багато інших цікавих моментів у цьому питанні, зупинимося тільки на тому, чи з формами на -но, -то можна вживати зв'язки було, буде чи ні. С. Смеречинський прийшов до таких висновків: „Українській народній мові невластиво до форм на но, то додавати помічного дієслова ні в формі було — для минулого часу, ні в формі буде — для майбутнього часу”. „Ні народна мова, ні мова старших класиків таких зворотів з було, буде та з об'єктом у знахідному відмінку не знає, хібащо в окремих випадках і підо впливами” (10). Неясно, кого автор розуміє під „старшими класиками”, але будемо вважати, що це письменники від Котляревського до Винниченка. Свої твердження автор застосовує до мови „народної” і тільки побіжно до літературної, але більшість поданих прикладів автор бере з літератури — з Квітки, Куліша переважно.
Будемо тепер ілюструвати авторове твердження, ніби „народній” мові сполуки з було, буде невластиві. А зважаючи на те, що автор властивості цієї мови ілюструє мовою окремих письменників, то й ми дозволимо собі взяти дещо у письменників.
На означення давноминулості маємо: „Повиїдали, що було понаварувано”. „Домолочував жито: півкопи було насаджено”. „Він все поробив, як йому сказано було”. „Як написано було, так я й зробив”. „Було забрато п'ять снопів, кланя лишилася”. „Стали кошем серед степу, де було визначено" (Кул. і под.).
На означення умовного способу: „Я ж кажу, що коли б деяким двом-трьом сім'ям приказано було від начальства...” (Кв.). У наказових реченнях: „Щоб притьмом було зроблено”. „Вимагав, щоб написано було протокола й посаджено злодія в холодну” (Грінч.). На означення доконаної чинності або наслідку доконаної чинності, яка відбулася в минулому, коли нема потреби відтінити її актуальність у теперішньому: „Заказано було привозити на Січ жіночий рід” (Кул.). Таких прикладів з тих джерел, що ними оперує Смеречинський, можна подати ще не один десяток, але їх треба вміти зібрати. Та тут річ не в тому, щоб таких сполук подати якнайбільше: автор їх завжди зможе з'ясувати „впливами”. Незаперечний факт, що їх має і мова масова і мова літературна. Щоб обгрунтувати своє твердження, авторові слід було б показати, звідки пішли ці впливи, коли вони почалися, в наслідок яких виробничих зносин вони з'явилися, у яких літературних жанрах, у яких синтаксичних 214 сполуках і под. Аджеж письменники XVI—XVII ст., напр., з російської мови, ще не могли запозичати, а ми маємо в Галятовського: „Было звитяжено" (6). „Тѣло было ошпетено й пошарпано” (5 зв.). „Тѣло было коштовне приод'ѣто” (194). „Читано было” (243 зв.). „Написано было” (43 КД)[2] і под. У Величка: „О чом впредь будетъ выражено” (11 — 15); „Было донесено” (11—38); „Тылько кварціяльного войска п'ятьдесят тысячъ абы было зобрано” (1 — 121). „З чым мене отправлено будетъ” (1 — 138). „Зложено бываетъ” (1 — 138). Правда, у Величка присудки без было частіше зустрічаємо. Але, як ми вже говорили, сила не в кількості: може, Величкові їх більше й не треба було. Він уживає їх там, де вони потрібні. Навіть в одній фразі буває з буде і без його: „Зъ чым мене послано, и зъ тымъ назадъ повернутися повыненъ єсмъ, зъ чымъ мене отправлено будетъ” (1 — 138).
Автор зазначає, що в Кулішевій „Гісторії” він знайшов форм з було тільки шість. Ми можемо додати з Кулішевих творів ще декілька прикладів. Напр.: „Тут скрізь було вирівняно й посипано піском” (Ч. Р.). „Якби не було написано” (Ч. Р.). „А на таці було намальовано таке...” (Ч. Р.). „Давно вже було з Сомком полажено” (Ч. Р.). „Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями” (Ч. Р.)[3]). Але справи не вирішує те, чи буде в творах Куліша шість прикладів з було, буде, чи двадцять шість. Річ у тому, що Кулішеві потрібні були ці сполуки, і потрібні в той час, коли він свідомо вживав і форм присудкових без зв'язок, яких у нього дійсно рясніше, ніж із зв'язками.
Щодо письменників другої половини XIX століття, то з певністю можемо зазначити: нема письменника, який би не вживав присудків типу „було зроблено”. А в деяких, як Коцюбинський, вони правлять за норму. Коли б це була й помилка проти давньої мови, то так поширені помилки можна вважати вже за правило. Доцільніший і правдивіший був би тут висновок О. Синявського, коли б він довів, що форми на -но, -то тепер вживані інакше, як колись: „У формах на -но, -то занепадає часовість, а тому виникає потреба в допоміжному дієслові”[4].
Автор виразно віддає перевагу мові Квітчиній, Кулішевій, іноді Котляревського. Для нього мовні норми в минулому. Гадаємо, що хоч мова цих письменників і не позбавлена певного інтересу і уваги, але в цілому все ж мова кожного з них — це мова окремого письменника, що відбиває не тільки загальне, а 215 передусім індивідуальні класові уподобання даного письменника. У мові Квітки й поверховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства. До того ж Квітчина мова — це мова певної говірки, тому вона далеко стоїть від літературно-мовних норм, а надто сучасних. Дарма що в окремих випадках вона може бути матеріалом до цих норм, особливо в об'єктивного дослідника-марксиста. Мова Куліша — це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків. Зважаючи на це все, ми гадаємо, що для нормативної української синтакси куди цінніша мова Коцюбинського, Л. Українки, Франка, а про мову пролетарських письменників нема чого й казати: це наші сьогоднішні норми.
*
* *
Порушив автор і питання про вживання дієслівних іменників, але це питання з площі синтаксичної він переносить у площу лексично-морфологічну. Розглядає він не сполуки з цими іменниками, не семантичну вартість цих сполук як певних синтаксичних норм, а перевагу форм з нульовим суфіксом над формами на -ння, -ття. Щоб довести „невластивість” українській мові дієслівних іменників на -ння, -ття, автор базується на тому, що їх в українській народній мові мало, а в деяких конструкціях то й зовсім вони уже невластиві, а тому ці викувані дієслівні іменники треба обминати” (165). „Українська мова не потребує спеціальних форм для різних відтінків (тривалість, нетривалість...). Самий факт, що навіть у літературній мові не розрізняють здебільшого віддієслівних іменників на -ння, що утворені від доконаних і недоконаних дієслів, — самий цей факт показує, що ці спеціальні форми для відтінків (назверхній їх вияв) непотрібні й штучні” (166). Отже автор категорично викидає з ужитку форми на -ння, -ття, засуджує доконані й недоконані форми, як штучні й непотрібні. Метод автора, на якому він грунтує свої твердження, такий, як і в попередніх розділах; але тут він ще застосовує „статистику”. Безсилість авторову видно хоч би з таких його міркувань: «Дієслівні іменники хоч і „рясні” в давній мові, хоч вони поширені і в мові літературній, але їх „мало” в мові народній, — тому вони „штучні й непотрібні”». Але й свого методу автор не скрізь держиться. Щоб довести, що українська мова замість орудного дійової особи вживає родового з прийменником від, автор посилається на приклади з Іпатського списку літопису, з „Слова о полку Ігоревім”, забуваючи при цьому ХVІ-ХVII ст., коли дійсно в цих конструкціях міг позначитися вплив латинської або польської мови. Отже для автора завжди незаперечний авторитет — давня мова. А в питанні про іменники на -ння, 216 -ття він іде проти цього авторитету. На мову літературну нову автор взагалі не зважає, а в цьому питанні грунтується на цій мові: „самий факт, що навіть у літературній мові не розрізняють здебільшого(?)...”. Ці форми справді витворено, тобто не було такого то іменника, а життя взяло й витворило, бо в цьому була нагальна потреба. Було парування, а треба було віддати в слові тривалий процес, от і появилося випаровування. Таких іменників останніми часами утворено справді багато, але це не штучність, а нормальний процес активізації певного суфіксу, зумовлений соціальними потребами. А чи менша буде штучність в авторових заор (заорювання), оформ (оформлення), вибіл (вибілювання), підлив (підливання), переслух (переслухування)? Тут автор, виходячи з своїх уподобань, дійсно натворив такого, що йому немає ні ладу, ні поладу. А де взяв автор такі форми, як: утіканка, копанка, рубанка, прядінка, громадінка, товчінка, чеканка, роздаванка і под.? Чом було не подати джерел, звідки автор взяв ці „не штучні” ніби витвори? Ми знаємо, що наша мова знає форми — поранка, гулянка, схованка, обіцянка, але це ж не означає, що ми можемо безоглядно творити форми з суфіксом –анк-а. Аджеж від дієслова взять у російській мові є іменник взятие, а від брать — немає братие. На сьогодні це архаізм, а в „Фортификации”, що видана за Петра І, маємо: „Наука о братии крепостей”. Отже, коли схованка, обіцянка і под. нормальні для нас форми, то прядінка, громадінка, учінка, товчінка — це те, що й братие. А з другого боку далеко гірше, бо автор відриває мову від її нормального процесу розвитку й тягне в націоналістичне багно. Не взяв до уваги автор того, що з одним суфіксом не можна безоглядно творити за певним шаблоном від різних коренів одноманітні форми. Від дієслів мокнути, сохнути, крикнути, грюкнути і под. не утвориш форм на -ння, -ття.
Щодо статистики, то вона дає якраз протилежний висновок супроти того, який ми маємо в автора. Словник Грінченка дав авторові дієслівних іменників на -ння,-ття 335; з нульовим суфіксом — 661; з іншими суфіксами — 342. З джерел літературних на -ння,-ття (у автора „ненародних джерел”) — 961; з нульовим — 497; з іншими суфіксами—316. Це ніби доводить „малу властивість українській мові віддієслівних іменників на -ння,-ття” (165). Мимоволі напрошується питання: скільки іменників на -ння,-ття повинен був мати словник Грінченка, щоб автор визнав їх за нормальні, повноправні утвори української мови? З „іншими” суфіксами маємо 342, тобто на семеро слів більше, і автор визнає їх за суто українські, рекомендує їх 2107 уживати, утворює за цими зразками товчінка, мочінка, прядінка і под. Отже доля певних форм в залежності від статистичного методу автора висить на тоненькій волосинці: було б у Грінченка на сім прикладів більше, і справа вирішена на користь форм на -ння,-ття. Коли ж узяти до уваги приклади з „народних” і „не з народних джерел”, то будемо мати: з суфіксом на -ння,-ття 1296, з нульовим суфіксом — 1158, з іншими — 658. Який же висновок з цих фактів повинен зробити неупереджений дослідник і читач? Автор робить ось який: „Споміж усіх типів віддієслівних іменників українській народній мові мало, а в деяких конструкціях то й зовсім уже невластиві віддієслівні іменники на -ння" (165). Коли б цей висновок стосувався тільки до „народної”, як каже автор, мови, то хай би вже й так, алеж автор намагається просунути його як норму до мови сьогочасної, літературної. Ця ж мова, передусім, своїми фактами теоретичної ділової мови має перевагу форм на -ння. Висновок ясний: літературна мова зіпсована, захаращена, занечищена, важка на вислів і под. Автор не заперечує, що форми на -ння,-ття є в масовій і літературній мові (див. 335 і 961), він доводить тільки невластивість цих форм українській мові. Якась це неподобна мова, коли вона натворила собі стільки невластивих форм. Це знову черговий наклеп буржуазного націоналіста на українську мову.
А тимчасом форми на -ння, -ття цілком органічно утворилися на українському грунті, їх вживає український народ і наддніпрянський, і наддністрянський. Та й сам націоналіст Смеречинський, супроти своїх „теоретичних” настанов, вживає їх, та ще й часто. Напр., твердження, порівняння, закінчення, розуміння, сприймання, застереження, пояснення, заперечення, узагальнення, мислення і под. і под. Іноді на одній сторінці по три, чотири рази (див. 220, 222, 28). Невже автор так поширює ці форми тому, щоб довести читачеві, що вони невластиві українській „народній” мові? Ми можемо сказати, що формами на -ння, -ття від доконаних і недоконаних дієслів сучасна мова аж надто рясніє. С. Смеречинський розпочав боротьбу з цим з націоналістичних позицій. Сили надто нерівні.
Автор намагається довести, що по українському буде однаково сказати: викрик — викрикування, відтиск — відтискування, відтиснення і под. Алеж форми з нульовим суфіксом в жодному разі не можуть скрізь і завжди заступати форми на -ння, -ття, а надто там, де іменниками на -ння, -ття підкреслена доконаність чи недоконаність. Цілком справедливо було б сказати, що помітна тенденція заміняти форми на -ння формами 218 з нульовим суфіксом там, де зміст вислову дозволяє на це. Що іноді цими формами захаращують мову, це теж правда, але це не може служити критерієм, що вони взагалі зайві. Кожна форма, надмірно й не до речі вжита, захаращує мову, затемнює зміст. Що форми з нульовим суфіксом коротші, то це не підстава до заміни ними довших форм: вони повинні мати своє місце тільки там, де вони на місці. Автор гадає, що заміна дієслівних іменників на -ння іменниками з нульовим суфіксом „є спосіб вайгруктовніший і в українській народній мові найпоширеніший. Літературна мова його не знає” (165). Разом з цим автор подає за словником Грінченка з літературного матеріалу іменників з нульовим суфіксом — 497, тобто таку кількість, яку й сам автор вважає достатньою, щоб визнати її повноправною. Та й невже літературна мова не знає таких слів, як: рев, вигук, присуд, викуп, випас, допис, допит, продаж, регіт та ін.?
У своїх „рецептах”, як заміняти іменники на -ння, -ття, автор повторює звичайні твердження пересічного українізатора-націоналіста. Сполуки — „так мені обридло читання”, „він любить малювання”, „усім надокучило байдикування” — він рекомендує замінити на: „так мені.обридло читати”, „він любить малювати”, „усім надокучило байдикувати”. Чому тут було не замінити рекомендованими автором формами от хоча б: „усім надокучили байдики”, „мені обридла читанка”, „він любить малюнки”, „він любить учінку” і под. Принаймні було б послідовно.
Праця С. Смеречинського є яскравий зразок боротьби націоналізму з творчим процесом розвитку української мови. Автор рішуче й категорично повстає проти пожовтневого мовного процесу. Його мовний ідеал — мова Самовидця, мова старих етнографічних пам'яток. Та й до цього матеріалу автор підійшов з готовими вже уподобаннями. Навіть мова письменників дореволюційних у нього не в пошані. Де вже тут говорити про нові методи дослідження! Але претензійність на бездоганну науковість, категоричність у твердженнях може підкупити малодосвідченого читача-практика, і він безоглядно почне переправляти й ламати все, чим живе мова сьогоднішнього дня. Іноді автор, вишукавши якийсь з давніх-давен забутий зворот, поодинокий і в „народній” мові, намагається пропхнути його, як товар першого гатунку. Наприклад, відповідно до нім. ich sah ich gehen, франц. je l’ai vu marcher автор бере в Міклошича приклади: „я його видів ходити”, „я його чув говорити” і зазначає, що ці конструкції „трапляються діалектично також в українській мові”, що вони „цілком у згоді з укр. синтаксою, 219 що широко знає скорочені конструкції без сполучників що, щоб тощо” (148). І далі — „ці конструкції мають велику стилістичну цінність...” (149). Поперше, ніякої вони стилістичної цінності для нас на сьогодні не мають, бо це поодинокі випадкові діалектизми; подруге, автор безнадійно заплутався в цих конструкціях, поставивши в один ряд сполуки: „я видів його ходячи”, „хвалився бити” і под. Конструкції типу „я бачив його ходячи” трапляються в мові українського й російського фольклору. Напр.: Ой там парня ізморозило коло воріт та гуляючи... Только и видели молодца на коня седаючи... і под. У автора: Я чув його співаючи. Отже це явище одного порядку; дієприслівник тут стосується не до підмета, а до іменникового додатку: ізморозило парня; що гуляв коло воріт, видели молодца, на коня седающего тощо. А тому: я його видів ходячи — це один тип сполук. Але зовсім інша річ: хвалився бити і под.
Ми не будемо зупинятися на дрібніших питаннях „Нарисів” С. Смеречинського, бо вважаємо, що й поданого досить, щоб переконатися в шкідливому, націоналістичному трактуванні мовних фактів у рецензованій праці, а відтак визнати її за твір ворожий, що його негайно треба знищити, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві, ніж „Нариси” Смеречинського, де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві, що фальсифікують факти української мови, що тягнуть процес розвитку мови в далеку феодальну давнину, що намагаються позбавити українську мову інтернаціональних термінів, що створюють бар'єр між мовою українською і мовами братніх республік, зокрема російською, що ігнорують мову трудящих мас УСРР.
Ставка Смеречинських і йому подібних бита остаточно. Українське мовознавство під прапором генеральної лінії партії бурхливо розвивається і розвиватиметься, як наука доби диктатури пролетаріату, доби соціалізму.
“Мовознавство”. – 1934, № 1. – С.53 – 67
Передруки
- Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 201-219 с.
- ↑ Номери сторінок (грубий шрифт зеленого кольору) подано за Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005,
- ↑ І. Галятовский, „Ключ разумѣнія” і „Казаня доданые”, 1759 р.
- ↑ П. Куліш, Чорна рада, вид. 1859 р.
- ↑ О. Синявський, Норми української літ. мови, Київ, 1931.