ФРАНКО Іван Якович (27.VIII 1866, с. Нагуєвичі, теп. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львів, обл. — 28.V 1916, Львів) — укр. мислитель, письменник, літературознавець, фольклорист, мовознавець, перекладач і перекладознавець, палеограф, етнограф, історик, економіст, публіцист, громад, діяч. Навч. 1875 у Львів. ун-ті, закін. 1891 Чернів. ун-т. В 1893 у Відні захистив докт. дисертацію. З 1898 Ф. керував етногр. комісією при Наук. т-ві ім. Шевченка і брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника». Організатор випуску ряду період, видань. Ф. належать визначні зразки політ., філос. та інтимної лірики, прозові, драм. твори. Він — автор праць з історії і теорії л-ри, історії образотв. мист-ва тощо, численних перекладів творів світ. л-ри (франц., нім., англ., рос., польс., чес., серб., хорв., старогрец., лат., араб., ассиро-вавилон. та ін.).

Мовозн. інтереси Ф. досить широкі та багатопланові. Відомо більше 20 лінгв. праць, заміток та рецензій Ф. укр., польс., нім. мовами, а також майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до мовознавства. Розуміючи мову як «спосіб комунікації людей з людьми», Ф. відзначав, що її виникнення має реальний грунт — здатність людського горла творити звуки. У ст. «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) Ф. пише: «Аж коли чоловік почав жити громадами, показалась у нього потреба постійного порозуміння у всяких речах і виробився систем таких голосових знаків». Ф., поділяючи біол. концепцію нім. славіста А. Шлейхера, розглядав мову як живий організм, що постійно розвивається. У центрі уваги Ф. були питання історії укр. літ. мови 2-ї пол. 19 --- поч. 20 ст. Поборовши мовні вагання перших років літ. праці, Ф. рішуче виступив проти москвофіл. язичія, зазначивши, що літ. мова повинна формуватися на нар. основі. У ст. «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894) Ф. науково обґрунтував переваги фонет. правопису для укр. літ. мови. Виступив Ф. і проти намагань «латинізувати» укр. графіку, заявивши у праці «Азбучна війна в Галичині 1869 р.» (1912), що це був би найтяжчий удар не лише по укр. мові, а й по всій укр. культурі. Ф. дав досить повну і загалом об'єктив, картину розвитку літ.-писем. мови 16-18 ст. У відомій ст. «Літературна мова і діалекти» (1907) Ф. заявив, що укр. народ повинен мати одну літ. мову, в основі якої лежать говори Серед. Наддніпрянщини, мова І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, бо «у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців», бо «та мова на величезному просторі від Харкова до Кам'янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові». Мова Т. Шевченка була еталоном для Ф. Він глибоко вивчав її і перший дослідив мовну лабораторію Великого Кобзаря. Ф. вважав, що укр. літ. мова може і повинна обслуговувати всі сфери людської діяльності. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. укр. мові, за словами Ф., «приходилось здобувати нові поля невідомих досі понять» (ст. «Михайло Старицький», 1902). Ф. все робив, щоб для цих нових понять з'являлися в літ. укр. мові відповідні слова та терміни, взяті з нар. мови, запозичені з ін. мов, інтернаціоналізми, утворені діячами науки і культури (див. «Ковані слова»). Він дав сучасне тлумачення поняття «науковий термін» і фактично став основоположником наук.-публіцист. стилів укр. мови. Ф. сприяв утвердженню новітньої мовозн. термінології. Одним із перших увів в укр. мову терміни «арго», «фонетична альтернація», «ономастика», «синтаксична конструкція», «суфікс», «означення» та ін. Заслуги Ф. є і в ін. ділянках укр. мовознавства. Діалектол. погляди Ф. викладено в ст. «Літературна мова і діалекти» (1907), в ін. працях. Він чітко розрізняв і послідовно вивчав тер. і соціальні діалекти, визначив їх особливості, вказав на характер взаємодії літ. мови і діалектів, дав класифікацію західноукр. говорів, яка майже не відрізняється від прийнятої сучасною діалектологією. Дослідженням «Причинки до української ономастики» (1906) Ф. започаткував укр. ономастичну науку, а тритомною працею «Галицько-руські народні приповідки» (1901-10) дав неперевершений зразок лексикогр. розробки укр. фразеології. Не втратили наук. цінності і текстол. праці Ф. «Увага про назву „Палінодія"» (1903), «Кінцеві записки в староруських рукописах» (1906), «Дві замітки до тексту найдавнішої літописі» (1908) та ін.

Ф. був незрівнянним практиком і теоретиком перекладу. Праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912) — свого роду енциклопедія перекладозн. думки і справи того часу в Україні. Ф. знали і глибоко шанували відомі філологи — його сучасники (В. Ягич, О. Потебня, О. Шахматов, А. Кримський та ін.). В 1906 рада Харків. ун-ту одностайно присудила йому ступінь доктора рос. словесності. В 1907 з політ. міркувань реакц. кола Росії перешкодили обранню його дійсним членом Петерб. АН.

'Тв.

• Зібр. тв., т. 1-50. К., 1976-86.

Літ.

• Ващенко В. С. Іван Франко і питання укр. ономастики. «Наук. зап. Дп. ун-ту», 1956, т. 57, в. 10, ч. 2
• Корнієнко Н. П. Деякі питання історії мови в працях Івана Франка. «Наук. зап. Дрогоб. пед. ін-ту», 1962, т. 9
• Москаленко А. А. І. Я. Франко про укр. азбуку і правопис. «Наук. зап. Ізмаїл. пед. ін-ту», 1962, в. 3
• Ковалик І. І. Наукова лінгв. проблематика в працях Івана Франка. В кн.: Іван Франко. Статті і мат-ли, зб. 12. К., 1965.
• Білодід І. К. Каменяр укр. слова. К., 1966
• Франко З. Т. Франко як мовознавець. «Мовознавство», 1986, № 4.
• Панько Т. I. Мова і нація в естет. концепції І. Франка. Л., 19927