ОРФОГРАФІЯ (грец. ορθογραφία — правопис, від ορθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил нац. мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). О. визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, О. регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфогр. правила, як складова частина системи письмових норм літ. мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі О. лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. Сучасна О. побудована на двох гол. принципах — фонетичному та морфологічному.

За фонет. принципом слова передаються на письмі згідно з їх літ. вимовою, тобто кожному звукові відповідає окр. літера, напр.: га́рний, дуб, не́бо. Таке написання відрізняється від фонет. транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживаються: літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що розвинувся на місці етимол. [о] в позиції перед наголошеним [а]: гаря́чий (пор. горі́ти), кала́ч (пор. ко́ло); літера о — на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: сова́, сон, пшоно́, шовк, його́; літера у  — на позначення звука [у] незалежно від його походження — з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: ву́хо, па́рубок (<паробъкъ), ма́чуха (<мачеха), я́блуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказа́ти, списа́ти, сформува́ти), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (коза́цтво, товари́ство; коза́цький, товари́ський) та ін.

В основі морфол. принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що розрізняються фонетично, передаються на письмі за цим принципом. Є морфеми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звук, складу в сучас. мові. Згідно з морфол. принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожу́х, тепе́р, сиве́нький; приголосні, які внаслідок фонет. асиміляції змінили своє звучання: боротьба́, ні́гті, зши́ти; дочці́, кни́жці; у́чишся, розже́вріти; бага́тство, квітча́ти; м'які приголосні, крім [л], перед ін. м'якими: ку́зня, пі́сня, сього́дні, але сільськи́й; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студе́нтський, студе́нтство, тури́стський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц́], [здц́]: неві́стці, пої́здці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м'якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття́, знання́, мі́ддю. Отже, за морфол. принципом О. фонема, незалежно від її позиц. змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонет. написанням при передачі фонем у сильній позиції (го́луб, боро́тися, ні́готь), збігається з фонет. принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звук, змін у процесі істор. розвитку мови: пе́чі — піч, гаря́чий — горі́ти, перемо́га — перемо́зі, ти́хий — ти́ша, сади́ти — са́жа — саджу́. Проте повної відповідності між фонемами та літерами в укр. письмі немає. Пор.: щока́ [шчока́], юність [йу́н'іс'т'], джміль [жміл']. Таким чином, укр. О., яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонемат. письма.

В укр. мові використовується також історичний, або традиційний, принцип О., але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучас. мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні грамат. будовою слова. Цей принцип О. відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м'якшення, що не має звук, значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомов. власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев'ятки» правила) у власних іншомов. назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кише́ня, лима́н та е в словах лемі́ш, лева́да тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук, природу сильного варіанта фонеми.

Певне застосування в сучас. укр. О. має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Каву́н — прізвище й каву́н — рослина, Оре́л — місто й оре́л — птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (догори́ — присл. і до гори́ — ім. з прийм., по-на́шому — присл. і по нашому — займ. з прийм.).

Літ.:

• СУЛМ. Вступ. Фонетика. К., 1969
• Укр. правопис. К., 1993

А. А. Бурячок.