Відмінності між версіями «Орлов М. Проти націоналістичних настанов у роботі УРЕ»

Михайло Орлов

Проти націоналістичних настанов у роботі УРЕ^[1]

(Бюлетені УРЕ №№ 1, 2, 3)

Ще на травень 1932 року намічалося видати перший том Української Радянської Енциклопедії. Після того термін виходу першого тому кілька разів відсувався. Остання постанова редбюра УРЕ говорить про жовтень 1933 року. Проте, всі дані говорять, що й на жовтень цього року ще не буде хоча б першого тому Української Радянської Енциклопедії.

Отже, два з половиною роки минуло, як розпочало роботу редбюро УРЕ, але за ввесь час воно спромоглося видати тільки три тоненькі „Бюлетені” про свою роботу. Перший — у квітні 1931 року, другий — у вересні 1931 року, третій — в січні 1932 року. А з того часу й бюлетенів немає. Витрачені сімсот тисяч карбованців не матеріялізувалися у відповідній продукції, а для бюлетенів це надто дорога річ.

На сторінках бюлетеня УРЕ часто-густо пропагувалися націоналістичні погляди — звісно, здебільшого, в завуальованій формі.

Найгостріше цей націоналізм випирає в статті Кленовича. „До методології плану УРЕ” в №1 Бюлетеня. Він договорився до того, що „УРЕ буде першою українською (не лише радянською) енциклопедією” (стор. 10). Таке протиставлення українського — радянського являє собою яскравий зразок шовінізму. Бо один із брутальніших наклепів буржуазних націоналістів і 132 полягав у такому протиставленні. Сказати, що енциклопедія буде „не лише радянською”, можна тільки перебуваючи в полоні націоналізму.

А що ця Кленовичева фраза не випадкова, свідчать інші його висловлювання в тій таки статті. Ось на сторінці 9-й читаємо:

„Радянські енциклопедії, що видаються в Москві, хоч праця над ними триває вже чимало років, також не дали відповідного досвіду... При тому, очевидно, ці енциклопедії ні в якому разі не вдоволяють під кутом зору спеціяльних завдань української енциклопедії”.

Таке підкреслювання тут і буквально на кожному кроці відмінности й надзвичайної специфічности роботи над українською, “не лише радянською” енциклопедією йде в супроводі виразної орієнтації на „соборність” всіх українських земель і колоній. У цій же статті подибуємо, що:

„Україніка має охопити не лише матеріял УСРР, а також і матеріял усіх українських земель, що знаходяться під пануванням капіталу та матеріял української еміграції за океаном” (стор. 10 — 12).

У бюлетені №3 (ювілейному, виданому до 60 роковин з дня народження та 35 років революційної діяльности т. Скрипника) статті М. Наконечного маємо аналогічне висвітлення справи. Наприклад, там підкреслено, що правописна конференція будується

„за принципом найповнішої репрезентації, заступництва всіх територій, територіяльних груп, відламів українського пранівного народу” (стор. 11).

Відзначається також

„намагання забезпечити якнайширшу участь у розв’язанні правописних питань геть усіх українських теренів та навіть розкиданих по цілім світі колоній” (стор. 10).

Отже, ясна й незаперечна ціль правописної конференції полягає в створенні

„єдиного правопису, однакового на всіх землях, де живуть трудящі українські маси” (стор. 12).

Так само визначається провідна роля тов. Скрипника та найчільніша його участь

„в величезній колективній праці коло вироблення сталих і єдиних, спільних для всіх земель українських, ортографічно-граматичних норм українського язика” (стор. 7).

Всім цим настирливо повторюваним твердженням дається теоретична база, зформульована в тій самій статті М. Наконечного. 134 На авторову думку, керівник цілої правописної роботи т. Скрипник увесь час виходив

„з загальних настанов, загальних поглядів своїх у питанні про культурну одність і культурне будівництво трудящих державно роз’єднаної нації, які, органічно випливаючи з усієї ленінської національної політики компартії, є водночас спрямованням і поглядами цілої комуністичної партії та радянської влади” (стор. 9).

Проте, розшифровка поняття державно роз’єднаної нації в даному конкретному випадку має виразно націоналістичний характер. Справді, в постанові редбюра УРЕ під головуванням тов. Скрипника (Бюлетень №2, стор. 25) читаємо:

„Географічні назви цілої етнографічної території української (з винятком острівців нацменшостей), отже не тільки Української соціялістичної радянської республіки та суміжних з УСРР земель Російської соціялістичної радянської республіки з українською більшістю людности (південна Курщина, південна Вороніжчина, частина Донщини, Кубані й інш.), а й усієї Західньої України (Галичина, Лемківщина, Західня Волинь, Полісся, Підляшшя) — в межах сьогоднішньої Польщі, Закарпатської України — в межах сучасної Чехо-Словаччини, Північної Буковини, Хотинщини та інш. — у межах сучасної Румунії й окупованої нею Бесарабії — трактуємо в правописі як назви українські і застосовуємо до них правила державного українського правопису”.

У простодушного читача після такої красномовної постанови серед інших не може не виникнути таке питання: ачому це суміжні з УСРР землі з українською більшістю людности віддано до РСФРР, вони ж бо і суміжні з УСРР, і з українською більшістю людности, оті перелічені області? Чи не таке питання й хотіли викликати, та ще ставлячи поряд із цим українські землі Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. І ніяк не врятовує справу, що редбюро під головуванням т. Скрипника трохи виправило ухвалу підготовчої наради, що відбулася під головуванням т. Річицького — першого заступника головного редактора УРЕ. Це виправлення полягало в заміні порядку переліку “суміжних” українських земель, бо в попередньому тексті виходило цілком неприпустиме співставлення. Там говорилось:

„... у межах сучасної Румунії й захопленої нею Бесарабії, як і географічні назви суміжних з УСРР земель Російської... ” і т. д.

Проте й перестановка не змінила націоналістичного змісту цілої постанови. А втім редбюро й неспроможне було дати таку відсіч, воно не раз потурало націоналістичним тенденціям. Так, 135 наприклад, в ухвалі про мовне оформлення УРЕ воно записало, що:

„заздалегідь відхиляє всілякі пропозиції, що приводили б, принципово чи фактично, до перегляду основних засад державного українського правопису” (№2, стор. 23).

Тільки перебуваючи в націоналістичному полоні, можна ухвалити таку категоричну резолюцію; це тепер особливо виявилося, коли деякі з засад правопису дали змогу націоналістичним елементам провадити дедалі гострішу лінію на „окремішність” від братніх народів СРСР.

А ось маємо ще такий приклад з статті М. Наконечного (підпис „М. Н-ий”) у №1 бюлетеня під назвою „Укладання номенклатурного реєстру”. Тут до однієї купи звалені БСЭ і МСЭ з різними ворожими виданнями. Справді, ніяких хоч би коротких критичних зауважень про реакційні енциклопедичні, словникові й бібліографічні видання немає. Навпаки, автор, зважаючи на потребу доповнити загальний реєстр слів українікою „в найширшім цього слова значенні, що її в потрібнім для нас обсязі не дає жодна з енциклопедій взагалі (в тому й українська „Українська книга”, що виходить тепер у Львові)” (стор. 37), не знайшов навіть кількох „теплих слів”, щоб як слід схарактеризувати фашистську Львівську енциклопедію, а тільки ставить її як українську, поряд з російськими БСЭ і МСЭ. Обмежитися висловом українська для Львівської „Книги знання” це значить свідомо стати на позиції запеклого націоналізму.

У Наконечного це річ не випадкова. В тій таки статті він так само „об’єктивно” повідомляє, що до словника на букву „А” серед інших потрапили 571 з Вуанівських „Матеріялів до словника діячів України”, складених буквально в петлюрівському дусі. Буржуазний об’єктивізм, сполучений з націоналізмом, статті Наконечного залишився непомітним для редакції бюлетеня, яка, доречі, складалася спочатку з Геттлера, Біленького й Кленовича, а в №3 — з Геттлера і Біленького. Чого чекати від редакції, до якої увіходили контрреволюціонер і шкідник Біленький та автор націоналістичної теорії „не лише радянської” енциклопедії Кленович.

Та що казати, коли й сам головний редактор УРЕ т. Скрипник у промові на засіданні редбюра УРЕ 4.ХІІ 1930 року (див. Бюлетень №1 „УРЕ — то наша пролетарська зброя”) першими ж словами став на непевний шлях роздмухування націоналістичних тенденцій, почавши промову так:

„Це буде перша українська, перша велика і перша радянська енциклопедія” (стор. 3).136

Сказане просто не відповідає дійсності й тільки ллє воду на націоналістичний млин. І що дивуватися, коли в передовій до бюлетеня №1, захлинаючися від „патріотизму”, редбюро за зв’язок із братніми народами СРСР і наголошувало, головним чином, „національні” особливості:

„УРЕ буде перша українська енциклопедія не тільки щодо мови й місця свого видання. Вона буде українська через те значення й питому вагу, що в ній мусить посісти україніка” (ст. 2).

Хіба ці слова не можна з таким же правом віднести й до фашистської „Книги знання” у Львові? Ох, не випадково ця „Книга знання” фігурує у М. Наконечного, як згадано, нарівні з радянськими енциклопедіями.

Націоналістичні збочення редбюра відбилися на характері підготовки енциклопедії. Про „географічні справи вже говорилося. Ще один тільки невеличкий, але дуже яскравий приклад. У №3 „Бюлетеня” вміщено невеличку нотатку „Словник з географічних об’єктів” (стор. 16). Ось як визначаються ріки, що входять до словника УРЕ:

„Ріки по укр. землях (підкреслення моє. — М.О.) — від 100 клм., в СРСР та в Европі — від 250 клм., в решті світу від 500 клм. довжини”.

Об’єднання всіх „українських земель” з одного боку, а СРСР з Европою з другого, — ось конкретний відбиток складання таки справді української „не лише радянської енциклопедії”.

Крім „географічних” справ настанови редбюра відбилися дуже виразно в лінгвістиці.

Редбюро в передовій №1 „Бюлетеня” поставило перед собою щодо лінгвістики надзвичайно відповідальне й важливе завдання:

„Перед цілим колективом працівників УРЕ, спеціялістів-лінгвістів насамперед, стоять надзвичайно важливі завдання — зробити УРЕ літературним документом могутнього впливу на розвиток мови української”.

На жаль, не сказано тут, якого саме характеру має бути цей могутній вплив. І доводиться самому шукати відповідь в ухвалах редбюра в лінгвістичних справах. Отже, відповідь і знаходимо в уже згадуваній ухвалі редбюра „Лінгвістичні питання УРЕ” (див. Бюлетень №2, стор. 23 — 28). Відхиливши заздалегідь усякі пропозиції щодо перегляду державного правопису, редбюро свою знаменну ухвалу почало з проблем „гакання” й „лякання”, розв’язавши їх, зрозуміло, в тому ж таки дусі замаскованого націоналізму, як це т. Скрипник провів у державному українському правописі. Під суто 137 вченим виглядом наукового обгрунтування, де вживати „г” і „л”, а де „ґ” і „ль”, перекручено буквально всю вимову трудящих УСРР на зовсім невластивий їм кшталт, як, наприклад: „паралякса, піґмент, піґмей, плястика, протоплязма, поліґамія, фаґоцит, сталяктит, сталяґміт, фльоґістон, цикль” і т. ін.

Отже, виходить, що українські робітники й колгоспники повинні точно знати, які саме слова взяті з чужих мов, як вони пишуться там: з „g” чи з „h”, давно вони запозичені, чи недавно. Зрозуміло, що така лінія редбюра розв’язувала руки націоналістичним елементам. Тим паче, що під прикриттям ученої „возні” навколо розташування літер вороги, насамперед, розташували свої сили й наробили чимало шкоди, про що так чітко сказав т. Постишев у своїй промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У.

Надзвичайно симптоматично, проте, що редбюро не наважилося бути послідовним до кінця в своїй лінгвістичній настанові і зробило виняток для слова „енциклопедія”, ухваливши писати з л непом’якшеним, хоч лінгвістична нарада при УРЕ цілком послідовно після слів „фльогістон”, „цикль” написала в дужках „отже й енцикльопедія”. З усього цього можна зробити один тільки висновок, що редбюро само начебто відчуло невірність своєї позиції, але, не виправляючи її, пішло шляхом паліятиву, зробивши виняток для одного слова.

Про прізвища та ймення систематично дбається, щоб якнайбільше писати в українській формі. Це основне, цьому підкоряються всі інші міркування. Отже, треба писати „Мордовець”, а не „Мордовцев”, бо „прізвища й імення українських діячів, що брали водночас участь у культурно-історичному житті російського чи польського народу, не дезукраїнізуємо”.

Скажімо прямо, раніше згаданий термін із пропозиції тов. Річицького „дерусифікація” та тут уживаний „дезукраїнізація” надто подібні до формули „дезанексії”, висунутої підчас імперіялістичної війни. Як під дезанексією ховалися імперіялістичні анексіоністичні прагнення, так і тут „учені міркування” про дезукраїнізацію та дерусифікацію є димова заслона для націоналізму в лінгвістиці. Тим паче, що далі редбюро знов таки ухвалило також писати в українській формі „імення росіян з походження, що були історичними діячами на українській території”, так само „імення та прізвища російські і польські з часів спільного й культурного життя українського і польського чи російського народу”.

Ми не збираємося тут відкривати лінгвістичну дискусію, не відкидаємо геть усі лінгвістичні пропозиції редбюра, але 138 вважаємо, що висування на перше місце національного якраз і треба кваліфікувати найменше як націоналістичне збочення.

Куди не кинеш оком на сторінки Бюлетеня, так і випирає звідти отой націоналістичний присмак. Ось, припустімо, в пмтанні про ураховання досвіду БСЭ і МСЭ (і позитивного і негативного) теж бачимо якусь „окремішність», якусь обмежену задиркуватість.

Щоправда, в №2 „Бюлетеня” маємо статтю А. Геттлера „Використаймо досвід БСЭ”. Але т. Геттлер змушений визнати „порядком самокритики”, що:

„Ми в своїй роботі в УРЕ недосить, правдивіше, занадто мало ще знайомились і з позитивним, і з негативним досвідом БСЭ” (стор. 9).

Після того т. Геттлер чимало написав про потребу й шляхи використання БСЭ”. Але все це залишилося на папері. З тих побажань нічого не здійснено.

Стаття т. Геттлера нвчим не змінила загального становища, бо в силі залишилися настанови передової 1-го „Бюлетеня”, де свідомо БСЭ ігнорується. Навпаки, кілька разів підкреслюється завдання творити „оригінальну енциклопедію”; досвід БСЭ, власне, не передбачається використати (хоч і багато там негативного), а ввесь чпс намічена робота протиставляється завданням і практиці БСЭ.

Ось Кленович у кілька разів цитованій статті пише:

„Проте, деякий, хоч невеликий, досвід російських енциклопедій (БСЭ, МСЭ та інш.), а головно їх окремі хиби та помилки (підкреслення моє. М.О.) — дали редакції певні елементи, щоб розробити план УРЕ”.

Красненька подяка за таке використання! Це ж таки неприпустимий підхід до найсерйознішої справи використання досвіду радянської енциклопедії.

Окремо треба відзначити велику методологічну помилку редбюра УРЕ при складанні плану роботи. Методологію плану УРЕ саме й виклав Кленович у тій таки статті. Ось його основна настанова, що її редбюро уперто, але невдало намагалося здійснити:

„Праця над складанням планів іде двома шляхами. Перший — це розроблення тематичних словників по окремих відділах. Кожний відділ редакції розподіляє призначену йому кількість матеріялу між окремими дисцмплінами, що належать до цього відділу. В межах цього розподілу розроблюються тематичні словники для окремих дисциплін... Тематичний словник має дати систему даної дисципліни в певній кількості тем. Тому зрозуміло, що в складанні цього словника застосовується не 139 засаду абетки, а засаду логічної побудови системи даної дисципліни...

Ясна річ, що диференціяцію можна вести без кінця, даючи щораз вужчі теми. Межею є кількість матеріялу, що призначається на дану дисципліну”.

Хоч і довгу цитату наведено, проте це позбавило нас потреби своїми словами розповідати витівки Кленовича. Ось у цих тематичних словниках редбюро перші місяці й загрузло. Бо складачі словників провадили „диференціяцію без кінця”, а час ішов, і статті готували за наспіх складеними абетковими номенклатурними словниками.

Кленович сам, очевидно, побачив, що надто вже далеко запланувався і почав бити відбій у статті „До плану перших томів УРЕ” (Бюлетень №2).

„Застосування повнотою планової засади в складанні УРЕ вимагало б відсунути перехід до безпосереднього виготування перших томів на час закінчення цілого плану (див. „Бюлетень” №1). Проте, не вважаючи на певні, безсумнівні переваги такого методу, Редакція УРЕ прийшла до висновку. що треба розпочати видавати перші томи, не чекаючи на виготування загального плану УРЕ”.

Отже, хибна механістична позиція — не покинута, вона тільки тимчасово відсунута з причин, читачеві бюлетеня невдомих. По суті ж ця метафізично-механістична вимога — спочатку все до тонкощів скласти, а потім розпочати видання, — чималою мірою відбилася на затримці видання Української Радянської Енциклопедії. Хіба не жалюгідними виглядають псевдо-планові передбачення редбюра (див. Бюл. №1, стор. 44), що 1931 року:

„на 1.VII — підвідділ словника складає номенклатурний реєстр на 1.VIIІ — редвідділи складають тематичні словники, 1.VIIІ-1.ІХ — редвідділи звіряють тематичні словники з номенклатурним реєстром, 1.ІХ-1.ХІІ — плановий відділ складає загальний реєстр, 1.ХІІ-1.І-32 р. — головна редакція розглядає й затверджує словник”.

Все це нагадує славетного генерала Пфуля з романа Л.Н. Толстого „Война и мир”, який точно розрахував перед боєм на папері, де має бути кожна військова колона, але зробив це незалежно і всупереч фактичному станові речей. Тим то Наполеон розбив військо ще до того, як воно дісталося визначених на папері позицій. Редбюро УРЕ цілком перебувало на методологічних позиціях генерала Пфуля. Тим то живе життя розтрощило всі його витівки і спростувало механістичний і метафізичний проєкт.140

Тематичних словників неміє в належному вигляді на сьогодні. А деяких немає ні в якому вигляді. Відзначимо, нарешті, ще деякі окремі недоречності, що свідчать про безвідповідальність і несерйозність в роботі редбюра УРЕ.

Ось тов. Скрипник в промові „УРЕ — то наша пролетарська зброя” заявляє:

„Доволі широке, не менше половини (підкреслення моє. М.О.) місце треба буде приділити питанням пізнання природи — природничим наукам”.

Це — слова. А на ділі, за першим варіянтом — природничим наукам і техніці відводиться 27%, за другим — 31%. Якщо навіть сюди додати географію, то буде відповідно 38% і 41,5%. Отже, кінець-кінцем треба чітко сказати, як же розуміти стенографічні промови, чи як відповідальний документ, чи просто так собі.

Більшовик України. — 1933 р., № 7-8, с. 66–72.

Передруки

• Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005 — 132-140 с.

1. ↑ Номери сторінок (грубий шрифт зеленого кольору) подано за Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005,