Відмінності між версіями «Jakobson R. Slavische Sprachfragen in der Sovjetunion»
| Рядок 47: | Рядок 47: | ||
[[Категорія:Бібліотека]] | [[Категорія:Бібліотека]] | ||
| + | [[Категорія:Документи та матеріали 1931-1940]] | ||
[[Категорія:Зовнішня історія мови_біб]] | [[Категорія:Зовнішня історія мови_біб]] | ||
[[Категорія:Нові надходження]] | [[Категорія:Нові надходження]] | ||
Версія за 14:25, 18 травня 2011
Jakobson R. Slavische Sprachfrage in der Sovjetunion // Slavische Rundschau. – 1934. – Jahrgang VI, Nummer 5. – c. 324-343. DJVU файл.
ПЕРЕКЛАД[1]
Якобсон Р. Питання слов’янських мов в Радянському Союзі // Slavische Rundschau. – 1934. – Випуск VI, номер 5. – c. 324-343.
Переклад від c. 333 оскільки перша частина присвячена виключно внутрішнім питанням російської мови. Українську чи білоруську там не згадано ні разу.
Стан української й білоруської літературних мов у царській Росії був жалюгідним, важким і майже нелегальним. Революція відразу усунула всі штучні перепони й засоби утиску, що перешкоджали розвитку обох південно-західних гілок східнослов’янського мовного світу. Більше того, вона поставила ці дві мови у вигідне, привілейоване становище, подібно до інших мов, що їх ще недавно в колишній російській імперії цензура не визнавала або щонайменше жорстоко придушувала. Варто вказати на той факт, що в білоруських містах цілком ліквідовано неписьменність населення віком до 50 років, а в селах – віком до 45 років, і що кількість книжок білоруською мовою, що їх щорічно публікує державне видавництво Білорусії, більш ніж вдесятеро перевищує загальну кількість публікацій, що вийшли друком білоруською мовою перед революцією.
Тому не дивно, що в процесі розбудови української та білоруської мов, що тільки недавно вийшли з-під гніту царату, спершу нерідко виявлялася сильна схильність відмежування від російської культури й особливо російської мови. Російський великодержавний шовінізм знайшов свою діалектичну антитезу в місцевому шовінізмі, а саме в українському й білоруському культурному сепаратизмі. Кожному неупередженому спостерігачеві розбудови Радянського Союзу було, однак, ясно, що ці відцентрові течії не відповідали своєму патосу і зрештою були приречені на крах, оскільки внутрішньодержавні кордони в Союзі були проведені не для того, аби відокремити один народ від іншого, а навпаки, щоби тісніше їх з’єднати і пришвидшити їхній культурний розвій. В найширший колах громадськості Білорусії та України розпочалася запекла боротьба проти шкідницької роботи білоруських, українських і російських шовіністів, які воліли звести штучні бар’єри між згаданими народами. Ця боротьба мала повсюдний успіх і дала поштовх до низки нових планових заходів заходів у сфері мовної культури. Було рішуче засуджено всі кроки, що вели до провінціалізації й відокремлення білоруської й української мовних культур, послідовно викрито аргументацію всіх тих теоретиків, що хотіли звести китайські стіни навколо осібних слов’янських мов. З метою обопільного зближення національних культур цих трьох близькоспоріднених народів було вирішено провести ревізію у питаннях правопису, наукової й технічної термінології, словників та підручників граматики. Видатний білоруський поет Якуб Колас правильно поставив питання правопису під кутом зору його соціальних функцій і висунув вимогу його зрозумілості для представників різних діалектів. Перші конкретні заходи вже здійснено. Уніфіковано вживання початкових літер, створено спільну систему пунктуації. За ініціативою шведського мовознавця Ліндрота на останньому міжнародному лінгвістичному конгресі відбулося жваве обговорення питання інтернаціоналізації основ пунктуації, і згадана вище спроба є першим практичним кроком у цьому напрямку. Значним успіхом є також уніфікація віддавання чужих слів у правописі всіх трьох мов. У випрацюванні основ транслітерації цих слів виявилася перевага згаданого вище функційного підходу над генетичним, що властиво радянській науці взагалі й зокрема боротьбі проти шовіністичних відхилів (наприклад, у питанні українізації Північного Кавказу).
Вищою мірою повчальним є викриття в роботах учасників останньої реформи правопису, білоруса А. Александровіча й українця А. Хвилі, викриття шовіністичних спонук їхніх попередників, які на чільне місце ставили передусім вжиток – діалектних архаїзмів (наприклад, дифтонгів південно-західних діалектів білоруської мови), латинських літер, – аби лише досягнути щонайбільшої неподібності до російського написання. Александровіч мав рацію, коли вбачав у планах латинізації білоруського письма «найвищу ступінь контрреволюційної діяльності», бо такого роду реформа, по-перше, надовго ввела би білоруськомовні маси в стан цілковитої або часткової неписьменності, а по-друге, утворила би згубну прірву між білоруською та російською культурою.
[Тут пропущено пасаж із загальними розважаннями про дискусію навколо латинізації письма в Рад. Союзі.]
Український правопис не потребував жодних суттєвих змін, а от проведена реформа білоруського правопису є значно радикальнішою. Було усунуто низку безглуздих пунктів, єдиним призначенням яких було штучне відокремлення білоруського правопису від російського. До реформи, наприклад, вживали спеціальний значок на позначення м’якості приголосного перед наступним м’яким приголосним, хоча ця м’якість є ззовні зумовленою і тому не може служити розрізненню лексичного значення. Єдина причина існування цього написання полягала в маскуванні близької спорідненості білоруського й російського фонетичного ладу: слово cвет в обох мовах вимовляють однаково (c’в’ет), а пишуть, однак, по-різному. Крім принципових переваг, реформа принесла, як це вже зазначав З.Бядуля, немале заощадження в наборі й на письмі. Реформа спирається на міцний, бездоганний фундамент, однак, як наголошують і самі реформатори, це лише перший крок у низці майбутніх вдосконалень. Вихідним пунктом реформи є прагнення одностайності методологічних приниципів написання стосовно споріднених і подібних мов – подібні мовні структури необхідно віддавати, наскільки це можливо, ідентичними орфографічними засобами. Це правило не нове: воно лежить і в основі роботи над створенням й узгодженням абеток тюркських мов СРСР.
І все ж навіть і в сучасному білоруському правописі, за висловом білоруського сатирика Крапіви, залишилися сліди «ірредентистських віспинок». Із двох значків для звука і російська абетка після революції позбавилася літери і й узагальнила літеру и, тоді як білоруська абетка віддає цей самий звук, навпаки, літерою і. Ця прикра орфографічна відмінність лише без потреби ускладнює широким колам білоруськомовних читачів читання російських книжок і російськомовним читачам – опанування багатонадійної білоруської літератури.
За винятком нездалого школярського проєкту латинізації якутського письма жодна орфографічна система не віддає різними значками ззовні зумовлені, комбінаторні варіанти однієї фонеми. Ці варіанти не відіграють диференціальної ролі, їхня відмінність позбавлена функції. Письмо ж є строго функційним, це система значків, що служать розрізненню значення, і в цьому полягає засаднича, неуникна відмінність письма від фонетичної транскрипції, що прагне зафіксувати найменші звукові відтінки. Окремий значок ў білоруському письмі на позначення нескладового у – це орфографічний монстр, продукт неприпустимого змішення письма й фонетичної транскрипції: нескладове ў й у в білоруській мові є комбінаторними варіантами однієї фонеми – перед голосним її вимовляють як в, а в інших умовах – як нескладове у. Український правопис розумно віддає обидва зовні зумовлені варіанти літерою в; цим самим шляхом мав би піти й білоруський правопис.
І російський, і український правопис дотримуються одного засадничого принципу: вони прагнуть зберегти на письмі цілісність морфеми. Цей принцип, як ми знаємо із психології, значно полегшує процес читання й писання, а також навчання цим процесам. Білоруський правопис грубо порушує цей принцип. Аби зберегти цілісність морфеми на письмі, російський правопис слушно відмовляється від віддавання комбінаторних змін ненаголошених голосних і послідовно дотримується наголошеного вокалізму. Російською пишуть, наприклад, вода, а білоруською – вада, хоча ненаголошений голосний у цьому випадку в російській літературній мові набагато ближчий до звука а, ніж у більшості білоруських діалектів. Зреформований білоруський правопис частково відмовився від віддавання комбінаторних змін ненаголошених голосних, однак не виявив у цьому необхідної послідовності. М’які відповідники приголосних т і д у білоруській мові реалізовано як ц’ і дз’. Пари складів ти-ті, ди-ді білоруси читають як ти-ці, ди-дзі, а приголосних т’ і д’ в їхній мові немає. Для чого тоді передавати цю асибіляцію на письмі і в такий спосіб маскувати цілісність морфем, ускладнювати росіянам і українцям читання білоруських текстів і шляхом вживання групи дз’ замість д’ спричинювати непотрібні перевитрати?
Всі ці критичні зауваги мають на меті лише підвищити науковість і доцільність білоруського письма й усунути штучні орфографічні бар’єри між трьома слов’янськими народами Радянського Союзу, не завдаючи анінайменшої шкоди фонологічній самобутності білоруської мови.
Одним засобом навмисного обопільного відчуження осібних слов’янських народів СРСР було штучне перероблення їхніх наукових і технічних термінологій. Внаслідок цих згубних заходів відчуження російська наукова література стала майже недоступною для широких кіл молодих білоруських і українських читачів і, навпаки, сфера впливу значних досягнень українських і білоруських науковців була обмеженою вузькими національними рамками. Спеціальні комісії в Українській та Білоруській Академії Наук стараються із великим запалом, гідним кращого застосування, вилучити із національної термінології всі терміни, що їх було запозичено з російської, хоча ці слова вже давно мають глибоке коріння в Україні й Білорусії. Більше того, вони вилучили також терміни, що, не будучи запозиченнями з російської, тим не менш в якийсь спосіб нагадують відповідні російські назви. В немилість потрапили також терміни, що зайшли до російської мови з української традиції, що панувала в Москві в XVII – поч. XVIII ст. На позначення понять, що їх в російській мові віддають інтернаціональні, наприклад латинські, терміни, вигадували доморослі слова, причому з тією вимовкою, що «ці терміни є не інтернаціоналізмами, а європеїзмами, а українській мові в жодному разі не личить хворіти на європейську обмеженість» (білоруські словники заміняють своїми нездалостями навіть такі слова, як абсолют, архітектор, автомобіль, інтернаціонал, колектив, комунізм, період, пролетаріат, революція). Коли ж в російській мові траплявся вкорінений власний термін, то притягувано протилежну теорію: «українська мова, українська культура є європейськими, а тому можуть і мусять у своєму розвої орієнтуватися на Європу». Було створювано незграбні, нікчемні й для невтаємничених малозрозумілі неологізми; пуристи викорчовували русизми, нашпиговуючи натомість словники полонізмами, богемізмами, германізмами; нарешті народні слова подавали в новому, незвичному термінологічному значенні, але запашні слівця не хотіли підкорятися, вони не мали бажання стати правильними абстрактними термінами і позбутися своїх емоційних конотацій чи розмовного забарвлення. Так, наприклад, у білоруській мові назви знарядь сільського господарства було використано як терміни фабричної індустрії.
Виходом із цього глухого кута було рішення уніфікувати наукову й технічну термінологію народів Радянського Союзу. Роботу почали, і під цим кутом зору, наприклад, в Україні вже переглянуто такі термінологічні словники: словник ботаніки, сільського господарства, біології, фізики, зоології, математики, політекономії, хемії, географії, гірської промисловості, транспорту, медицини й історії.[2]
Запеклий двобій між двома світоглядами не обмежився галуззю термінології, він охопив весь лексичний склад. Мовознавець, що спробує порівняти словниковий запас сучасних українських прозаїків і поетів з повними словниками української мови довоєнного часу, дійде висновку, що Грінченків словник не містить навіть 50% слів. А крім того, багато слів змінили своє значення. Ще більшим є переворот, що відбувся після революції у функціюванні білоруської літературної мови. Швидкими темпами обидві мови подолали свою колишню провінційну відокремленість. У цьому аспекті потужним чинником є багата перекладна література останніх років: класики і сучасники, прозаїки й лірики, західні й російські автори. Швидка урбанізація обох республік, кількісне і якісне піднесення українського й білоруського пролетаріату, швидке сполучення між осібними частинами Союзу – всі ці обставини від початку прирекли на крах всі архаїзаторські спроби на мовному фронті. Що вони могли протиставити могутньому натиску сучасності? Архівні запаси староукраїнської чи білоруської літератури? Чи літературні починання минулого століття, що, хай навіть вони були надзвичайно блискучими, як от Шевченкова поезія, все одно назагал залишаються починаннями? Чи, зрештою, «первісну простоту й свіжість мови селян, ремісників і рибалок», що заворожує наставника білоруських архаїстів, мовознавця Некрашевіча?
Одні архаїсти просто проспали сучасний культурний розвиток, інші навмисне прагнули повернути поступ назад. Вони були готові надати перевагу відмерлим панським культурним впливам минулого століття перед теперішніми демократичними культурними впливами, полонізми були їм більше до душі, ніж русизми. Вони оголосили запеклу війну русизмам і люто викорінювали не лише справжні запозичення з російської, а й автентичні білоруські слова, вислови і синтаксичні сполуки, що мають випадкову подібність до російських; такі слова вони вилучали зі словників, такі форми – із підручників граматики. Прикладів є чимало. Наприклад, білоруський лексикограф Ластовські рекомендував уникати слів, що своїм значенням чи фонетичною будовою ідентичні з російськими словами . Подібне знаходимо в «Нарисах з української синтакси» С. Смеречинського, де під сумнів поставлено навіть форми словосполук, що уподібнюють українську мову російській.
Мова, що її вигадали архаїсти, є мішанкою з музейних раритетів, нових утворів за старими взірцями, діалектних диковинок і суцільних полонізмів. «Ми цієї чужої мови не знаємо», реагують діти в українській гуморесці на такого роду антикварний волапюк. А теперішні керівники українського суспільного життя відповідають на безцільну боротьбу архаїстів проти привиду «москалізмів» так: «Немає більше Москви, немає старої дореволюційної в’язниці народів царської Росії. Є нова Москва – центр Союзу Радянських Соціалістичних Республік, центр притягання прогресивного людства, символ боротьби за остаточне знищення рабства» (з промови Постишева в грудні 1933р.). Цю культурно-політичну точку зору точно й гостро окреслив ще 1927р. Маяковський у вірші «Нашій молоді». Замість мовної політики архаїстів, політики розбрату між братніми народами, проголошено політику тісного мовного й культурного зближення й обопільного обміну, що, однак, в жодний спосіб не зачіпає самобутності національної форми.
Синоніми врізноманітнюють і збагачують мову, і словник синонімів, що його недавно підготував український Інститут мовознавства, зорієнтований передусім вже не на їхнє походження, а на їхні функції в межах цілої мові. Не варто окремо зазначати той факт, що словам повсюдного поширення з літератури широкого вжитку надавано перевагу перед суто місцевими слівцями чи такими, що відмирають. У питанні діалектних граматичних дублетів, що були допущені в літературну норму як рівноправні варіанти, тепер визначено засадничо правильний підхід: «ці паралелізми в багатьох випадках лише перевантажують літературну мову і стримують її нормальний розвиток». Було проведено відповідну уніфікацію, зокрема усунуто в її процесі провінціалізми, що «штучно відмежовують українську літературну мову від російської», відповідно було вилучено архаїчні дублети і визнано єдино нормативними найпоширеніші форми .
Революційна епоха, що на початку розхитала норму російської літературної мови, зрештою висунула вимогу створити цілісного й скрізь чинного мовного канону, причому зробила це з непохитною рішучістю й наполегливістю, що були зовсім чужі попереднім етапам розвитку, які вирізнялися ліберальною тянучкістю і плинністю мовної норми. Та сама епоха, що спочатку розв’язала відцентрові сили української й білоруської мов, зрештою знайшла цілком нові методи узгодження трьох східнослов’янських літературних мов, методи, що відповідають не лише науковим вимогам сучасної лінгвістики й інтересам національного культурного розвою, а й справжній міжнародній співпраці. При всій відмінності соціального наповнення Великої французької революції та її культурної політики ми бачимо в її мовній історії аналогічний діалектичний процес, що його вже підкреслював Фердинанд Брюно у своєму дослідженні історії французької мови часу революції: початковий процес безперешкодного розпорошення силою створення духа солідарності перетворився на процес щонайтіснішого об’єднання.
