::„Есть ли малорусская речь — язык, наречие, говор или диалект, не беремся судить, — это вопрос спорный, и назначение ранга, к которому следует отнести эту речь, охотно предоставляем филологам-специалистам по славяноведению”<ref>В. Антонович, Твори, т. І, с. 279.</ref>, — каже Антонович.

Отже — „спорный вопрос”, що таке є українська мова. Буржуа, „общеросс” Антонович ухиляється від визначення „ранга” української мови і „охотно” віддає цю справу філологам. Побачимо, як філологи говорять про це. Відомий буржуазний український філолог К. Михальчук у статті „До питання про українську літературну мову” полемізує з чорносотенним „Киевлянином” на цю ж таки тему — що таке є українська мова, чи то є якась „річ у собі”, чи то є конкретна реальна дійсність. Позиції „Киевлянина” досить відомі в цьому питанні, — це позиції російського імперіалізму, позиції колоніального придушення України. К. Михальчук наводить у статті чимало яскравих незаперечних фактів і часами майстерно, разюче б'є свого противника. Але попри це все він далі за межі буржуазного ліберала не виходить. Супроти Антоновича він прогресивніший хібащо тим, що визначає „ранг” української мови і домагається для неї, благає... автономії.

::„Дозволимо собі заявити категорично, що й місцевий краєвий патріотизм і культурний націоналізм українців аж ніяк не заваджає їх щирому бажанню бути цілком лояльними. Думати на них, ніби вони мають зазначені вузько націоналістичні прагнення, можна тільки через якесь непорозуміння" .

::„Подруге, щодо політичної благонадійності українців, то, залишаючи осторонь ті супроти неї огріхи (що від них не вільні й росіяни в Росії і німці в Австрії), взагалі не можна заперечувати того загальновідомого факта, що відколи впала польська держава й одночасно розв'язано політичну долю українського плем'я, і український народ і його національна інтелігенція не тільки в Росії, а й в Австрії не давали жадних істотних приводів, щоб сумніватися в їх щирому бажанні бути цілком лояльними й відданими інтересам тих держав, до яких їм судилося увійти (нагадаймо випадок, коли українська інтелігенція могла заявити себе більш або менш самостійно цією стороною, а саме її поведінка підчас польських заколотів на Правобережжі в 1869 р. й адреса з цього приводу київської української молоді, складена з її 168 власної ініціативи). І отака вірність своїм державам завсіди була тим живіша й глибша, чим з більшою довірою та увагою ставилися були ці держави до їх природного й цілком законного почуття прихильності до всього свого рідного, заповіданого від батьків та дідів” .

Ідеологія „вірних тирольців Сходу” в межах Російської імперії стопроцентна в оцих Михальчукових рядках. Зберегти для власного замилування одну-другу тисячу „запашних” слів — така програма боротьби української буржуазії в мовознавстві. А між тим скільки крику про „народ” український, про його мову, скільки балаканини облудної, ніби про боротьбу за розвиток української культури, мови. Впродовж цілих віків під таким огидним прапором ошуканства, обдурювання українська буржуазія в спілці з буржуазією російською, польською, єврейською творила своє мерзенне діло — шалену експлуатацію трудящих мас. І свої ліберальні гасла, зокрема в мовознавстві, вона висувала лише тільки в інтересах своєї конкурентної боротьби: лише в інтересах своєї власної кишені, відвертаючи увагу експлуатованих мас від їх справжніх соціальних класових інтересів і боротьби. Коли представники російського царату в науці, як, наприклад, Флоринський, виконуючи замовлення російського імперіалізму, за всяку ціну намагалася філологічно, етнографічно й антропологічно підперти „единую, неделимую”, то українські буржуазні мовознавці й письменники не йшли далі сантиментальних благань і, висловлюючи свою вірнопідданість тронові, в найкращому разі просили... автономії для українського слова, пісні, прикриваючи щоразу свою убогу потріпану природу й безсилля „народницькими” гаслами.

Який справді це зразок — ми побачимо зараз. Цілком очевидно, що письменника Квітку-Основ'яненка з його мовою ми ніяк не можемо відривати від Квітки-Основ'яненка публіциста, політика, вірнопідданого ідеолога українського дворянства, куркульства. От чому нам завжди й треба пам ятати, що в особі Квітки-Основ'яненка ми маємо найзавзятішого реакціонера, вірного слугу царського трону.

::„От я доложився нашому начальству, бо без нього не треба нічого робити, хоч би ти і думав, що воно дуже гаразд буде, отже то начальство і позволило мені обо всім до вас писати... Якби не до діла списав або не до добра вас навчав, так би мені не позволило начальство”<ref>Листи до любезних земляків.</ref>.

::„А всьому свому народові, хоч солдатам, хоч мужикам усякого сорту, і купцям, і панам, і судящим, і усім, усім, хто є у нашому царстві, одна голова, один начальник, один государ наш імператор Ніколай Павлович, нехай бог для нашого і дітей наших, і унучат наших щастя на світі продержить у щасті і здоров'ї. Як бог на небесах, так він у нас на землі. І що то? Як отець милосердний. Так словно, як батько у сім'ї вбивається за всіх, доглядує за усіма, щоб усім було порівно, чи роботи, чи достатку, і щоб ніхто з його дітей ні жодно зобидів; так він, його імператорське величество, ніч і день трудиться, над усім догляда, начальників поставля усюди і якомога повеліва і укази посила, щоб усюди була правда, щоб ніхто не смів нікого і нічим ізобидіти...”

Ці дифірамби на адресу найбільшого ката України і всіх трудящих народів колишньої Російської імперії Миколи І виголошував саме Квітка-Основ'яненко, загальну ідеологію якого ми не можемо розглядати окремо від його язикового мислення. Та й він сам це прекрасно довів. У листі до Плетньова Квітка пише:171

::„По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язик неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобства, я написал „Марусю” и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Здешние предлагали мне напечатать, и я, предохраняя себя от насмешек русских журналистов, написал „Солдатский портрет”. Книгопродавец просил составить целую часть; я написал „Мертвецький Великдень”. И так пошло далее, именно для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится” .

Безперечно, Курило читала, знала цей документ. Проте, як бачимо, на висновки в мовознавстві це аж ніяк не вплинуло. Навпаки, Квітка в „Увагах”, поряд з Кулішем — центральна постать, незаперечний авторитет мовного розвитку. Адже природно, здається, мусіло б бути так, що „захисниця народу”, „народної мови”, „борець” за швидше „визволення” спід „московського поневолення” в мовознавстві вірнопідданого Квітку викриє, заперечить, покаже його монархічне лице. Тимчасом, як бачимо, сталося навпаки. Квітка, Куліш владно панують в „Увагах”. Звичайно, нам це зовсім не видається якоюсь несподіванкою, фактом незрозумілим, фактом, що його важко з'ясувати. Ми знаємо, що так звані українські народники-націоналісти ніколи справді не боролися з царизмом і його агентурою на Україні.

::„Найдавніші пам'ятники, писані чистісінькою малоруською мовою, а не отаким язичієм (Кримський тут має на увазі пам'ятки XVI — XVIII вв., писані мішаною церк.-слов., пол. і укр. мовами — С. В.) — це записи народних пісень XVI — XVIII віку, драматичні жартівливі інтерлюдії з початку XVII в. (Гаватович та інші), вірші XVII — XVIII віку. Густо-часто писано їх буквами латинськими, а не священною церковно-слов'янською кирилицею. З отакої простонародної літератури XVII — XVIIІ віку, підо впливом теж ідей західноєвропейського романтизму XVIII віку, виріс на Наддніпрянській Україні отой язиково-демократичний літературний рух, що його виразником зробилися Котляревський і інші талани” . 173

Курс на далеке минуле, як бачимо, досить виразний, не прихований. У тому минулому, за словами Кримського, і „чистісінька малоруська мова”, у тому минулому „язиково-демократичний літературний рух” і „талани” Котляревський та інші, у тому минулому всі мовні ідеали Кримського. Не вперше, звичайно, в історії ми здибуємося з таким захопленням минулим і категоричним відкиданням сучасного. Коли Кримському сучасне не миле, коли в майбутньому не має він жадних перспектив, коли його буржуазний клас, а відтак і він, як носій його ідеології, конає, нічого іншого не лишається робити, як полинути думками у віки феодалізму, нічого іншого не лишається, як змагатися в передсмертних корчах цією зброєю. Але перемогти не вдалося і не вдасться. Ми досить уже сильні, ми досить уже зміцніли, щоб добити ворога остаточно.

Проте, недооцінювати ворога ми не маємо права і тому, що це сприяло б послабленню нашої пильності, і тому, що ворог не добитий остаточно, що заподіяна ним шкода надто дається ще нам взнаки і досі, що чимало фактів свідчать про величезну знахабнілість представників українського націоналізму в мовознавстві. Ось, наприклад, той же Кримський в тій же роботі так характеризує роль Шевченка в процесі розвитку літературної української мови:

::„Шевченків геній трохи був надламав силу оцього принципу (тобто принципу наслідування в мові пам'яток XVI — XVIII вв. і Котляревського — С. В.), а саме в словарному погляді. Шевченко, захопившися слов'янофільством, виходив з ідеї, що український письменник повинен вибирати із словарної скарбниці живої української мови переважно такі елементи, що їх могли б зрозуміти по змозі геть усі слов'яни, і повинен він, на скільки це річ можлива, не брати тих українських слів (хоч би й дуже звичайних), котрі могли б являти собою будьякі труднощі для решти слов'янства. Щоб українську мову краще розуміли всі інші слов'яни, Шевченко широко користувався таксамо словами церковно-слов'янськими, біблійними. Щоправда: Шевченкова мова не переставала через те бути дуже художньою малоруською мовою, та все ж таки в Шевченка виявилася вкраїнська мова лиш так, як у прекрасній мармуровій білій статуї виявляються риси живої людини, — без тієї колоритності, якою виблискуватиме живописний малюнок, і без тієї детальної точності, яку може дати фотографія” .

Ми не фетишизуємо Шевченка, не робимо і не збираємося робити з нього культу. Ми прекрасно знаємо окремі зриви поета і в його літературній практиці, і в його мові. Ми не 174 приховуємо цих зривів, про них говоримо, з'ясовуємо їх з погляду наших партійних позицій. Але ми нікому не дозволимо робити наклепів на поета кріпацько-батрацьких мас. Те ж, що говорить Кримський про поетову мову, є не тільки наклеп. Ні, це далеко більше. Це явно ворожий випад проти трибуна гноблених. Наш „учений” навіть не потурбувався навести хоч би один переконливий доказ. Та й навести його він не зможе, не сфальсифікувавши мови Шевченка.

Безумовно, найколоритнішим репрезентантом буржуазного націоналізму в історії українського язика є проф. Тимченко. Свої буржуазні погляди на історію язика взагалі, і українського зокрема, проф. Тимченко найвиразніше виклав у своїй праці „Курс історії українського язика”, виданій двома виданнями, — останнє видання 1930 року.

ДВУ, видаючи згадану книжку 1930 року, коли в мовознавстві уже цілий ряд тверджень буржуазних лінгвістів, що довгий час вважалися незаперечними, зазнали критики, і цим твердженням були вже протиставлені думки діаметрально протилежного порядку, думки, побудовані на базі розуміння мови як явища соціального, класового , почувало, очевидно, певну ніяковість, що з його редакційного портфеля виходить на 13-му році Жовтневої революції мовознавча праця, та ще й з історії мови, від початку й до кінця явно буржуазна своїм ідеологічним спрямованням, націоналістична своєю суттю. Так от, почуваючи напевно цю ніяковість, ДВУ додало передмову Глухенка до праці проф. Тимченка. Але навіть побіжне ознайомлення із згаданою передмовою переконує одразу в тому, що передмова зовсім не мала на увазі знешкодити ворожу ідеологію „Курсу...”, а якраз навпаки — ліберальними делікатними зауваженнями проторувати легальну стежку для буржуазно-націоналістичної пропаганди Тимченка.

ДВУ, видаючи згадану книжку 1930 року, коли в мовознавстві уже цілий ряд тверджень буржуазних лінгвістів, що довгий час вважалися незаперечними, зазнали критики, і цим твердженням були вже протиставлені думки діаметрально протилежного порядку, думки, побудовані на базі розуміння мови як явища соціального, класового<ref> Маємо на увазі плідну працю акад. М.Я. Марра, який викрив буржуазну суть індоевропейського мовознавства в таких питаннях, як єдина прамова, прабатьківщина, питання родини індоевропейських язиків, питання расовості в мові тощо і протиставив буржуазним концепціям струнку систему вірних поглядів на ці питання.</ref>, почувало, очевидно, певну ніяковість, що з його редакційного портфеля виходить на 13-му році Жовтневої революції мовознавча праця, та ще й з історії мови, від початку й до кінця явно буржуазна своїм ідеологічним спрямованням, націоналістична своєю суттю. Так от, почуваючи напевно цю ніяковість, ДВУ додало передмову Глухенка до праці проф. Тимченка. Але навіть побіжне ознайомлення із згаданою передмовою переконує одразу в тому, що передмова зовсім не мала на увазі знешкодити ворожу ідеологію „Курсу...”, а якраз навпаки — ліберальними делікатними зауваженнями проторувати легальну стежку для буржуазно-націоналістичної пропаганди Тимченка.

Глухенко, з перших рядків похваливши Тимченка, бо, мовляв, «„Курс” проф. Тимчечка є саме на часі, бо досі ми мали самі монографії з історії української мови чи її теорії, а загального й стислого викладу цих дисциплін нам бракувало, коли не брати на увагу деякі поодинокі спроби (напр., І. Огієнка та ін.). Це є підручник, насамперед, але до того ж, особливо в своїй теоретичній частині (фонетиці), цей курс має подекуди ще й характер наукової розвідки» (с. III), переходить до „критики”, але не цілої праці, а лише, як він каже, „елементів соціологічного 176 порядку”, уважаючи, очевидно, що „історично-мовознавчий аспект” не є елемент соціологічний і тому чи є підстави підозрівати Тимченка в чомусь. І от Глухенко починає на 13 сторінках своєї передмови полемізувати з Тимченком на тему, що таке нація, коли постала українська нація, нація і держава тощо. Вірний до кінця своїй настанові, Глухенко за всяку ціну намагається врятувати націоналіста Тимченка і його ворожі концепції, а відтак під заслоною ніби марксистського переднього слова дати легальну можливість для поширення шкідницької продукції. Замість того, щоб чітко показати на основі вчення Леніна, Сталіна вороже трактування Тимченком питань поняття нації, держави, затаврувати його, Глухенко переконує Тимченка, повчає, делікатно критикуючи за те, що „автор допустивсь логічного анахронізму” (с. V).

::„Різні язики виявляють неоднакові акустичні властивості. Ці властивості є вислідом питимих артикуляційних рухів, що виявляються в формі язика і в напрямі його рухів, в чинності губ, спіднього щелепу, м'якого піднебіння, голосових в'язел, і передаються з покоління в покоління. Так, наприклад, в українській мові вимова більше середньоязикова, як у московській, губи діяльніші, м'яке піднебіння енергійніше, артикуляційна енергія триває до кінця складу, через те наприкінці слів шелестівки заховують свою голосність, тимчасом в московській мові вони вимовляються глухо” .

Два питання варті інтересу в оцій цитаті. Перше — це спадковість в артикуляційній базі. Лінгвісти буржуазного табору доводять, що артикуляційну базу, тобто суму звичок і артикуляційних рухів, властивих даному язиковому колективові, ми успадковуємо біологічно, або, як каже Тимченко, „з покоління в покоління”. Очевидно, це твердження треба розуміти так, що, скажімо, українець народжується з готовою артикуляційною базою своїх предків і тому він ніколи не спроможний буде вимовляти „форм, жертв, капіталізм, імперіалізм, соціалізм, комунізм”, а тільки „фором, жертов, капіталізом, імперіалізом, соціалізом, комунізом”, бо тільки ж так за Тимченком спроможна віддавати українська артикуляційна база ці слова. Нічого, звичайно, доводити, що цей погляд Тимченка нічого спільного з наукою не має, що цей погляд силкується обгрунтувати теорію націоналістичної самобутності в мовознавстві. За цією 177 концепцією, всупереч усім фактам нашої мовної дійсності, укладався старий правопис під проводом Скрипника.

Друге питання — це питання характеристики артикуляційної бази в українській мові. Передусім, треба ясно сказати, говорячи про характеристику артикуляційної бази, що ні в одній мові світу, в тому числі, звичайно, і українській, нема загальнонаціональної артикуляційної бази з властивими тільки їй і більш нікому ознаками, тобто, наприклад, такого стану, щоб українець не міг вимовити слово „ґород”, а росіянин „бригада”, а не „бриґада”. Питання щонайбільше зводиться до набутих у певному соціальному оточенні звичок, які зникають, міняються, як тільки змінюються соціально-економічні умови, де живе даний мовний колектив, класовий колектив. А тимчасом „вчені” типу Тимченка не тільки твердять про загальнонаціональну артикуляційну базу, а більше того — визначають цілий ряд ознак, властивостей, на зразок того, що „губи діяльніші, м'яке піднебіння енергійніше”, ніж у „московській мові”. Це націоналістична ланка одного ланцюга, що охоплював усі науки. Адже відомі, наприклад, факти такого от „наукового” дослідження в етнографії, як:

::„Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила”; „Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати абсолютно, безперечно. Вони проти авторитету не тільки не мають нічого незгідного, суперечного, а, навпаки, ще знаходять таку підлеглість дуже потрібною, пожиточною і корисною. Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається в стародавнім віці, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні” .

Про що йде мова в поданій цитаті? Чи тут є справді бажання з'ясувати правильно політичну суть історичних явищ і їх вплив на українське мовознавство, на розвиток української мови, чи тут є хоч краплина зненависті до царату, що душив віками українське слово. Ні, нічого подібного нема тут. Зате тут є інше. Тут є наклеп на ленінську національну політику. Досить вдумливо прочитати подане твердження, щоб переконатися в тому, що учений професор, як літописець, констатує, що „постерігаємо дужий вплив на українську мову в.-руської”, більше нічого, — не „постерігаємо” політики царської, політики Валуєвих, ні. Але, коли справа йде про радянські часи, професор кидає манеру літописця і починає „пояснювати”, що „цим пояснюється і той факт, що багато неологізмів в сучасній термінології утворено на російський слововзір”. Що це означає? Це означає, що фактично між царською мовною політикою і нашою радянською ніякої різниці нема, що ми успадкували великодержавництво і всіляко сприяємо його дальшому розвиткові в мовознавстві, в лексикографії. Ясно, хто це говорить, хоч би й як він прикривався ученими фразами і мантією літописця. Це говорить націоналіст.

Про абсолютну, що не потребує ніяких доказів, ігнорацію фактів нашої мовної дійсності, про абсолютне небажання спробувати проаналізувати хоч би один факт нашої мови в її сучасному вигляді свідчить взагалі вся праця, але зокрема такі розділи, як „Фонетична еволюція”, „Фонетичні умови еволюції голосівок”, „Фонетичні умови шелестівок”, „Зміни в мові нерегулярні”. Жадного сучасного факта, прикладу. Але більше того. Тимченко дозволяє собі, наприклад, такий випад. Щоб пояснити ,,людову етимологію” (термінологія автора „Курсу...”), він говорить так: «Або, почувши російський романс „Звук унылый фортепьяна”, сприймали як „Жук у глині, Харко п'яний”» . От де „людова етимологія”! Націоналістична це етимологія, куркульська, петлюрівська.

Про абсолютну, що не потребує ніяких доказів, ігнорацію фактів нашої мовної дійсності, про абсолютне небажання спробувати проаналізувати хоч би один факт нашої мови в її сучасному вигляді свідчить взагалі вся праця, але зокрема такі розділи, як „Фонетична еволюція”, „Фонетичні умови еволюції голосівок”, „Фонетичні умови шелестівок”, „Зміни в мові нерегулярні”. Жадного сучасного факта, прикладу. Але більше того. Тимченко дозволяє собі, наприклад, такий випад. Щоб пояснити ,,людову етимологію” (термінологія автора „Курсу...”), він говорить так: «Або, почувши російський романс „Звук унылый фортепьяна”, сприймали як „Жук у глині, Харко п'яний”»<ref>„Курс...”, с. 101.</ref>. От де „людова етимологія”! Націоналістична це етимологія, куркульська, петлюрівська.

Такі окремі „наукові цінності” „Курсу...”. А коли додати, що вся книжка методологічно побудована на основах індоевропеістики, коли „Курс...” трактує всі явища мови лише з погляду фізіологічного й психологічного, опиняючись таким чином в обозі навіть буржуазного мовознавства, коли зважити на те, що буржуазно-націоналістичні розмови Тимченка оздоблені такою термінологією, як ''тембро, фором, литвин'' (білорус — С. В.), ''москаль, людова мова, забара в чинності, ритмо високості, забара в наступі, ділати на фонетичні зміни'' і т. ін., то 179 стане цілком очевидним, яку небезпеку націоналістичну являє „Курс...”, особливо легалізований „Переднім словом” Глухенка, стане очевидним, що в особі Тимченка і його зброєносця Глухенка ми маємо активних войовничих націоналістів.

Між іншим, дуже цікаво в зв'язку з націоналістичною термінологією Тимченка в його „Курсі...” зупинитися на „етимологічних” вправах Глухенка в „Передньому слові”. Справа йде про уживане Тимченком слово „москаль”. Глухенко в стилі ортодоксального дидакта так повчає автора „Курсу...”:

::„Річ у тому, що це слово („москаль” — С. В.) в нашій мові має потрійне значення: а) насамперед, це є зневажлива назва для народу росіян, що витворилася переважно в Польщі, а звідти й поширилася на захід України, б) серед селянства цим терміном називали солдатів, незалежно від їхньої національності, в) у східній (українській) Галичині цим терміном означали москвофілів. Ми скажемо, що з методологічного боку його слід уникати, бо з його є назва певної територіальної ознаки: москаль визначає — „мешканець Московщини”, як киянин означав „мешканець Київщини”. Це все є терміни що не розкривають суті явища, в даному разі — національної приналежності” .