Опоненти єзуїтів – протестанти – теж створили власну мережу новолатинських шкіл в Україні, загальне число яких, враховуючи й елементарні, сягало понад півтораста. Помітним явищем серед них були, зокрема, кальвіністські гімназії в Дубецьку Перемишльської землі та Панівцях поблизу Кам'янця (при останній навіть діяла власна друкарня). Проте особливої слави зажила [[Социніанські школи|социніанська школа]] в Киселині на Волині, куди 1638 р. після закриття освітнього центру [[Социніани|социніан]] у польському Ракові перемістились професорсько-наукові сили Раківської академії, протеговані волинськими магнатами-протестантами Чапличами і Сенютами. Киселинська академія, якій всупереч прокатолицьким настроям сейму вдалося протриматися до 1644 р., стала вищим навчальним закладом з теологічним класом для підготовки аріанських проповідників та вчителів усієї Речі Посполитої. Дехто з аріанських теологів, переслідуваних у Польщі (як Теофіл Молітор чи Криштоф, Ян і Петро Статоріуси), знайшли притулок у володіннях волинян Гойських та киян Немиричів. Це автоматично підносило рівень шкіл, що існували в центрах маєтків тих і других – у Гощі на Волині та Черняхові на Житомирщині.

Врешті, говорячи про нову освітню хвилю, не можна обминути й Руської уніатської церкви. Перші кроки в напрямі створення власної школи зробив митрополит [[Іпатій Потій|Іпатій Потій]] (1600-1613), який на власний кошт заклав у 1609 р. школу гімназіального типу при єпархіальному соборі м. Володимира-Волинського, де, згідно з королівським привілеєм, дозволялося навчати всіх наук языком грецким, латинским, словенским [тобто, по-церковнослов'янському], польским и руским (у 1639 р. аналогічне училище було відкрите у Холмі). Ширша освітня програма почала реалізуватися після 1617 р., коли за ініціативою митрополита [http://uk.wikipedia.org/wiki/Рутський_Велямин_Йосиф Йосифа-Веляміна Рутського] було реформоване уніатське чернецтво, про що згадувалося вище. [[Василіани]] отримували 26 щорічних безкоштовних стипендій у Грецькій колегії в Римі та папських колегіях Оломоуца, Праги, Відня, ~~Браунсберіа~~ і Вільна. Сюди ж прибувало чимало світської молоді і поза квотою. Наприклад, між кінцем XVI – серединою XVII ст. у Браунсберзі навчалося понад 50 хлопців-русинів, в Оломоуці – близько 25, у Празі – 10, у Відні – до 10, у Вільно – понад 50. Особливим авторитетом користувалася Грецька колегія, через яку впродовж першої половини XVII ст. пройшло найбільше майбутніх ієрархів [[УГКЦ|уніатської церкви]], як сам Рутський, Ілля Мороховський, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Селява_Антоній_Анастасій Афанасій Селява], Лев Кревза, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Почаповський_Єремія Єремія Почаповський], [http://uk.wikipedia.org/wiki/Рафаїл_(Корсак) Рафаїл Корсак], Никифор Лозовський, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Терлецький_Антін Адам Терлецький], Кипріян Жоховський та ін.

Врешті, говорячи про нову освітню хвилю, не можна обминути й Руської уніатської церкви. Перші кроки в напрямі створення власної школи зробив митрополит [[Іпатій Потій|Іпатій Потій]] (1600-1613), який на власний кошт заклав у 1609 р. школу гімназіального типу при єпархіальному соборі м. Володимира-Волинського, де, згідно з королівським привілеєм, дозволялося навчати всіх наук языком грецким, латинским, словенским [тобто, по-церковнослов'янському], польским и руским (у 1639 р. аналогічне училище було відкрите у Холмі). Ширша освітня програма почала реалізуватися після 1617 р., коли за ініціативою митрополита [http://uk.wikipedia.org/wiki/Рутський_Велямин_Йосиф Йосифа-Веляміна Рутського] було реформоване уніатське чернецтво, про що згадувалося вище. [[Василіани]] отримували 26 щорічних безкоштовних стипендій у Грецькій колегії в Римі та папських колегіях Оломоуца, Праги, Відня, Браунсберґа і Вільна. Сюди ж прибувало чимало світської молоді і поза квотою. Наприклад, між кінцем XVI – серединою XVII ст. у Браунсберзі навчалося понад 50 хлопців-русинів, в Оломоуці – близько 25, у Празі – 10, у Відні – до 10, у Вільно – понад 50. Особливим авторитетом користувалася Грецька колегія, через яку впродовж першої половини XVII ст. пройшло найбільше майбутніх ієрархів [[УГКЦ|уніатської церкви]], як сам Рутський, Ілля Мороховський, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Селява_Антоній_Анастасій Афанасій Селява], Лев Кревза, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Почаповський_Єремія Єремія Почаповський], [http://uk.wikipedia.org/wiki/Рафаїл_(Корсак) Рафаїл Корсак], Никифор Лозовський, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Терлецький_Антін Адам Терлецький], Кипріян Жоховський та ін.

Тримовність українського письменства того часу є, без сумніву, явищем барвистим і неповторним, ба – навіть феноменальним, оскільки пишучи польською (як [[Мелетій Смотрицький]] або Сильвестр Косів), слов'янською (як [http://uk.wikipedia.org/wiki/Захарія_Копистенський Захарія Копистенський]) чи латиною (як Іван Домбровський чи [[Юрій Немирич]]), людина не переставала бачити світ очима своєї милої Русі і середовища, яке її виплекало. Однак побоююсь, що наш пієтет перед цим яскравим феноменом чимось подібний до захоплення туриста вузенькими вуличками середньовічного міста, тобто не бере до уваги дискомфорт проживання в ньому людей давнини. Для людини середньовіччя (а саме з ним ще пов'язана своїм глибинним корінням Русь) можливість вибору порушувала звичну логіку усталених віками канонів поведінки. Новизна і варіативність життя, доповнена розмаїттям мовних навичок, вносила хаос і сум'яття у світ стабільних цінностей, зводячи їх з неусвідомленого рангу єдино можливих до рангу нижчоцінносних.

Це добре простежується у сфері віровизнання. Роздвоєння Руської церкви на православну й уніатську мало за наслідок не тільки соціальну дестабілізацію, але й відтік значної частини вірних до католицизму. Надто поверхово було б звести це явище до самих тільки пошуків вигоди. Тріщина в прадавній батьківській вірі внесла дисбаланс у релігійну свідомість індивида, розгойдуючи його між старою й новою церквами, аж доки, як часто й траплялося, він не робив свого вибору на користь третього – чужого, але певного берега. Цілком очевидно, шо Руська церква напередодні унії потребувала направи і що унія закладала можливості для цього. Однак не менш очевидно й те, що Берестейська акція 1596 р. з багатьох причин виявилася невдалою, а могилянське оздоровлення православ'я – просто запізнілим стосовно тієї частини вірних, котра стомилася від протистояння і віддала перевагу Римському обрядові.

Це добре простежується у сфері віровизнання. Роздвоєння Руської церкви на православну й уніатську мало за наслідок не тільки соціальну дестабілізацію, але й відтік значної частини вірних до католицизму. Надто поверхово було б звести це явище до самих тільки пошуків вигоди. Тріщина в прадавній батьківській вірі внесла дисбаланс у релігійну свідомість індивида, розгойдуючи його між старою й новою церквами, аж доки, як часто й траплялося, він не робив свого вибору на користь третього – чужого, але певного берега. Цілком очевидно, що Руська церква напередодні унії потребувала направи і що унія закладала можливості для цього. Однак не менш очевидно й те, що Берестейська акція 1596 р. з багатьох причин виявилася невдалою, а могилянське оздоровлення православ'я – просто запізнілим стосовно тієї частини вірних, котра стомилася від протистояння і віддала перевагу Римському обрядові.

За характерний приклад розбалансованого світовідчуття може служити зміна обряду в екстремальних ситуаціях, ніби в гарячковому пошуку "надійнішої" віри, яка захистить і врятує від хвороби, лиха, полону. Саме так, смертельно захворівши в тяжкому Московському поході 1610 р., прямо у військовому таборі прийняв католицтво князь Роман Кирикович Ружинський, який ще 1600 р. вписав себе до почесного листа [[Львівське братство|Львівського братства]]. Аналогічним шляхом прийшли до Римської церкви брати-князі Кароль і Самійло [http://www.history.org.ua/index.php?l=EHU&verbvar=Koretsk%B3_rid&abcvar=14&bbcvar=18 Корецькі], виховані в строгому православ'ї, яких ні освітня мандрівка на Захід, ні вояцька служба в королівському війську, тобто переважно в католицькому оточенні, не відвернули від віри предків. Сподіваючись чуда, Кароль дав обітницю змінити обряд під час полону й ув'язнення в Стокгольмі 1608-1613 років, а Самійло – у стамбульській фортеці, куди його привезли як бранця після поразки від татар 1616 р. В переддень страти став католиком навіть козацький герой [http://uk.wikipedia.org/wiki/Іван_Сулима Іван Сулима]. Описуючи цей факт, Альбрехт Радзивил у своєму щоденнику лаконічно констатує:

Релігійний і мовний дуалізм тогочасного українського суспільства, у якому в дивний спосіб перепліталося вживання в польську культуру як у свою власну з нехіттю до ляхов з их хитростьми, визначив специфічні форми національно-патріотичного піднесення, або, як його нерідко називають, першого культурного відродження України.

Сарматська ідеологія, проголошуючи культ військової доблесті, патріотизму й боговибраності Польщі як передмур'я християнства, виробила концепцію винятковості політичного устрою Польської держави, що спиралася на апологію громадянських свобод її провідної верстви – шляхетського народу, ототожнюваного з народом взагалі. Сарматизм витворив власний етикет поведінки, моду, психологію, мистецтво (останнє нерідко називають сарматським бароко). Як тип широко взятої культури, він знайшов своє відлуння і в сусідніх з Польщею краях – Угорщині, Чехії, Румунії, Хорватії. Цілком зрозуміло, що в орбіту його впливів потрапили Пруссія і Литва, об'єднані в єдиному державному тілі Речі Посполитої. Щодо Русі, то галицька руська шляхта нарівні з польською взагалі стояла біля витоків сарматської традиції. Наприклад, [http://uk.wikipedia.org/wiki/Станіслав_Оріховський Станіслав Оріховський] у 1551 р. писав про себе до папи [http://uk.wikipedia.org/wiki/Юлій_III Юлія III] так:

Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, яка за цим стояла, варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації [genie Ruthenus, natione Polonus]. Натомість щойно згаданий Домбровський, особа епізодична в культурній палітрі свого часу (що є особливо цінним, бо йдеться не про ментальність лідерів, а про пересічного індивіда), в поетичному захваті оповідає історію не племені [gens], а народу [populus}, закликаючи читачів: