Перегляд вихідного коду сторінки Фінкель Ол. М. Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння

Матеріал з Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови

← Фінкель Ол. М. Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння

У вас нема дозволу на редагування цієї сторінки з такої причини:

---

Ви можете переглянути та скопіювати вихідний текст цієї сторінки:

<div style="background-color:#FFE7BA"> '''Ол. М. Фінкель''' ==Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння<ref>Номери сторінок (<b><font color="green">грубий шрифт зеленого кольору</font></b>) подано за збірником "Мовознавство" №2, 1934 р.</ref>== Аналізуючи стан і шляхи розвитку української спеціальної термінології, виявляючи коріння націоналістичних перекручень на цій важливій ділянці, треба ввесь час пам'ятати, що термінологічне шкідництво провадилось одночасово і в Інституті української наукової мови і численними розсипаними по видавництвах тощо редакторами мови, перекладачами, викладачами і т. д. Розпорошена „творчість" численних націоналістичних мовотворців концентрувалася в теоретичному фокусі ІУНМ, звідки після відповідної трансформації поверталася назад в одязі націоналістичної „науковості", логічних формулювань, надаючи своїм адептам нових сил, нового творчого піднесення. „Уста народу" і „матеріали до української термінології та номенклатури ВУАН", популярні брошурки і спеціальні монографії, шкільні підручники і термінологічні словники, — усе це зворушливо об'єднувалося в теорії і на практиці. Націоналістичну термінологію утворював не лише ІУНМ: з меншою помпезністю, але не з меншою дійовістю утворювали її „невідомі солдати" націоналізму, які виконували накази свого штабу — ІУНМ. Якщо діяльність окремих термінологів, зокрема перекладачів, редакторів тощо, була до певної міри стихійна, якщо їх емпіризм, спираючись, звичайно, на певні тенденції та традиції, залишався все ж таки емпіризмом і йшов од випадка до випадка, то про ІУНМ цього сказати ніяк не можна. Від голого емпіризму ІУНМ відмовився і підвів під свою діяльність (а цим самим і під діяльність своїх однодумців) певну теоретичну базу. Ця теоретична база, яка випливала з націоналістичного характеру діяльності ІУНМ, діяльності до того планомірної й організованої, висловлена у найвиразнішому вигляді у „Вісниках Інституту української наукової мови" (вип. 1—1928 р., вип. II—1930р.). Програми та інструкції, статті та розвідки, рецензії та спогади всіх видатних і рядових співробітників Інституту — Холодного, Гладкого, Ф. Калиновича, Миколаенка, Секунди і... — дають виразну картину тих ідеологічних поглядів, що їх поклала оця провідна націоналістична головка в основу своєї шкідницької діяльності. Найповнішою і найвиразнішою є стаття інж. Тадея Секунди „Принципи складання української технічної термінології" <ref>Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, сс. 11—22.</ref>. І хоч до неї додано підзаголовок „дискусійна", але це „про люди". По суті ніякої дискусії ІУНМ з цього приводу не відкривав і дискутувати не мав наміру. Це видно хоч би з того, що в цьому ж випускові ми не раз натрапляємо на посилання на цю саму статтю, а ще виразніше щодо цього <b id='64'><font color="green">64</font></b> перша таки зноска: „Цю розвідку писано ще в 1919 р., проте вона й досі не втратила ще актуальності" <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, сс. 11 — 22. </ref>. Отже, якщо за 11 років ані автор, ані його одновірці не винайшли часу продискутувати ці основні для себе питання, то значить вони не хотіли ніякої дискусії, значить ніяких спірних питань для них тут не було і годі чекати цього від них далі; перед нами не так матеріал для дискусії, як повне виразне credo редакції—тобто ІУНМ-у, яким він керувався в своїй багаторічній роботі. ::„Найбільший з перелічених впливів (інших термінологій на українську) буде безперечно вплив російської мови через те, що <span class="xtnd">більшість українських техніків уживає її в щоденнім житті</span>. Велика небезпека цього факта в тому, що російська термінологія має великі хиби, і хиби ці можуть дуже легко потрапити й до української технічної термінології..." <ref>Ibid., с. 12; підкресл. моє — О. Ф.</ref>. Автор, отже, вважає, що в щоденному вжитку більшість українських техніків уживає російської мови і термінології. Нема чого й казати, що таке твердження є абсолютно невірне. Українські техніки (як дипломатично висловлюється наш інженер) вживають, звичайно, термінології не російської, а української. Для чого ж Секунда відмовляє їм у знанні рідної мови? А для того, щоб скомпромітувати спільні моменти в термінології українській і російській, для того, щоб розчистити грунт для своїх націоналістичних тверджень, для того, нарешті щоб китайським муром відгородити українську мову від російської. Але сказати це просто він не наважується і щоб виправдати своє незадоволення заздалегідь кваліфікує російську термінологію як хибну, непридатну для використання. Отож побіжно, мимохідь, націоналістична теорія закладає свій перший камінь: російська термінологія (і спільна з нею частина української) відразу оголошуеться хибною й небезпечною. Ми не беремо на себе роль захисника російської термінології. Аджеж не секрет, що російська спеціальна термінологія, як і термінологія інших мов, потребує перегляду й удосконалення. Про це неодноразово знімалося питання в російській науковій літературі (див <span class="xtnd">Д. С Лотте</span>, Упорядочение технической терминологии, „Сорена'', 1932, № 3). Але від цих вимог до Секундиних тверджень дуже і дуже далеко. Секундою править націоналістична зненависть. Термінологію він оголошує небезпечною лише тому, що вона нагадує йому російську. Він навіть відмовляє їй у праві називатися українського, якою вона фактично є, і для нього нічого не важить її фактичне широке існування. Отак зігнорувавши мовний досвід українського робітництва і зробивши націоналістичний випад проти російської термінології, Секунда безпосередньо переходить до визначення своїх термінологічних критеріїв. ::„На нашу думку, — каже він, — термінологія технічна (як, кінець-кінцем, і всяка інша) має відповідати цілій низці вимог, а саме — повинна бути: ::# легко зрозуміла, цебто вже самий звук кожного терміна мусить давати певне поняття про те, що даний термін означає; ::# точна своєю суттю, цебто даний термія мав точно відповідати суті речі чи наукового об'єкту, цим терміном означеного; ::# недвозначна, цебто з кожним терміном має бути зв'язане тільки одне значення; <b id='65'><font color="green">65</font></b> ::# гнучка, цебто кожен термін мав давати змогу легко творити від нього похідні терміни; ::# доброзвучна" <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, с. 12. </ref>. Всі Ці вимоги звучать ніби дуже мирно, об'єктивно і навіть нібито цілком науково. Але, як ми незабаром побачимо, ця науковість і об'єктивізм є лише дуже вмілий камуфляж, щоб приховати справжні свої бажання. За „мирними" вимогами ховаються зовсім не мирні, а ворожі пролетаріатові тенденції. Навмисне почну з найбезневиннішого, здавалося б, критерія, останнього — доброзвучність терміна. Не кажу вже, що суб'єктивний критерій естетичного гатунку взагалі не може бути покладений в основу термінологічної справи, бо хто береться визначити межі доброзвучності і на чому тут базуватися? Але вимога ця зовсім не така безневинна, як може на перший погляд здатися. Це не просто некритична вимога обивательське дилетантського характеру, а дещо набагато гірше. Які терміни Секунда кваліфікує, як недоброзвучні? Ті якраз, „<span class="xtnd">що їх також неслушно називають інтернаціональними, що ввійшли до російської технічної термінології не знизу, з живої мови, але згори, через книжку, не припасувалися відповідно до духу російської мови і через те звучать іноді дуже недобре</span>” <ref>Ibid., с. 15.</ref>. Якщо взяти зразки недоброзвучних за Секундою термінів, то побачимо серед них такі: <span class="xtnd">букса, шлак, штурвал, болт, рельс, тендер, танк, шпунт</span> та багато інших<ref>Ibid.</ref>. Отже, тут уже естетика з тенденцією і до того ж ворожою. Терміни, що здавна вживаються по багатьох мовах, плямуються як недоброзвучні лише через своє неукраїнське походження, через те, точніше, що до української термінології вони, на думку Секунди, прийшли з російської. А для російської вони недоброзвучні тому, то вони „ненародні". Тут естетика явно виставляє свої націоналістичні фашистські вуха. Отак починає звучати лейтмотив націоналістичних термінологічних теорій: презирство до термінології „книжної", закоханість у „дух народної мови", зневага до термінології російської. Останнє йде під різними соусами: спочатку вона була просто хибною, тепер стала вже й недоброзвучною. Але це, як побачимо, ще не все. Якщо пов'язати цю „естетичну" вимогу з іншими, що їх виставляє Секунда за критерій, то побачимо їх кревну спорідненість. Придивімось до пп. 1 і 2. Великої різниці між ними нема. Вимога, щоб „<span class="xtnd">самий звук терміна давав повне поняття про те, що даний термін означає", і має бути якраз вимогою, щоб „термін точно відповідав суті речі, ним означеної</span>". Отже ці два критерія нібито збігаються. І тут якраз собаку зарито. Свої міркування автор починає з визначення „<span class="xtnd">права громадянства в термінології інтернаціональних та чужомовних слів</span>" та з вияснення відповідних понять. <b id='66'><font color="green">66</font></b> ::“За <span class="xtnd">інтернаціональні</span> терміни — каже він — можна вважати ті терміни, що їх: уживають з тим самим значенням у <span class="xtnd">більшості</span> (підкресл. моє — О. Ф.) европейських, особливо висококультурних мов. За <span class="xtnd">чужомовні</span> терміни в широкому значенні можна вважати ті терміни, що їх увібрала в себе дана мова з якоїсь чужої...” <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, с. 12.</ref>. Розподіл цей явно націоналістичний. У скількох мовах (аджеж Секунда виставив критерій більшості мов) повинен вживатися термін, щоб його можна було вважати за інтернаціональний, а не за чужомовний? На це питання відповісти так само важко, як і на те, скільки треба мати на голові волосся, щоб бути лисим. Та Секунді відповідь непотрібна. Цей непевний критерій потрібний йому для одної-однісінької мети — заплямувати ще раз російську термінологію, довести, що вона засмічена невідповідними, недоброзвучними, ненародними, псевдоінтернаціональними, сліпо запозиченими, чужомовними термінами. Висновки його такі: ::„Російська технічна термінологія має силу-еиленну чужомовних слів... Російські технічні терміни, що її дехто вважає за інтернаціональні, можна поділити на три групи: ::# Не інтернаціональні, а тільки чужомовні... вживані в невідповідному значенні... ::# Не інтернаціональні, але чужомовні і вживані у властивому значенні. ::# Інтернаціональні... <ref>Ibid., с. 13.</ref> ::...їхнє існування, а особливо першого (гурту) з них... треба вважати за серйозну... хибу... Наше завдання було... вказати на невідповідність цих термінів у російській термінології та застерегти українських техніків перед уживанням цих слів. Щодо другого гурту чужих слів, то... вони дісталися до російської технічної термінології через книжки, не пройшовши крізь лембик <ref>Перегінний куб (О. Ф.).</ref> народної мови. Такі слова, на нашу думку, не повинні лишатися в мові... їх повинні заступити слова суто народні" <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, с. 15.</ref>. Отже, першу групу треба викинути, а другу... замінити. Бідна російська технічна термінологія! Розправившись із нею, автор із задоволенням розгортає свою диспозицію: ::„Згадувані попереду хиби російської технічної термінології важко виправити, бо робота ця потребувала б багато енергії й часу. <span class="xtnd">Проте, ми маемо змогу не заводити їх в українську термінологію</span>, підшукуючи на їх місце відповідніші народні або й інтернаціональні слова" <ref>Ibid., с. 17; підкресл. моє — О. Ф.</ref>. Отже, одним ударом убито двох зайців: і викинуто за борт термінологію, спільну з російською, і широко відчинено двері для давно бажаної термінології „народної", бо після софістичних обмежень для інтернаціональних термінів вага їх надзвичайно зменшилася. Далі все йде дуже легко й просто: ::„На нашу думку, — продовжує Секунда, — українська технічна термінологія повинна спиратися найперше на <span class="xtnd">народні термінологічні матеріали</span>"<ref>Ibid.; підкресл. моє — О. Ф.</ref>. Природна річ, ні на одну хвилину ми не припускаємо думки, що творення української термінології можна здійснити шляхом перенесення до української <b id='67'><font color="green">67</font></b> мови вже готової термінології російської. Таке термінологічне ліквідаторство є великодержавний шовінізм найгіршого гатунку, і партія та радянська влада завжди давали і дають проявам його якнайрішучішу відсіч. Але водночас щонайгострішої відсічі (вимагає і та позиція, що її посів Секунда, позиція войовничого місцевого націоналізму намагання спотворити українську термінологію (навіть відмовляючи їй у праві називатися українською) і бажання створити націоналістичну українську термінологію. Як засіб для цього виставляється так звана народна термінологія, як побачимо далі, фальсифікована й уявна. Така позиція абсолютно нехтує термінологічиий досвід пролетаріату братніх республік і заперечує вагу термінів інтернаціональних. Нема чого й казати, що цей шлях творення термінології є шлях націоналістичний, шлях ворожий, який гостро суперечить мовній політиці пролетаріату. Ми ще побачимо далі на кого орієнтувався ІУНМ, пропонуючи такі термінологічні шляхи. А покищо підкреслимо, що цей Секундин висновок щільно пов'язаний з основним критерієм, що визначений пп. 1-2, тобто, щоб вже „самий звук терміна давав поняття про його зміст". Секунда додає до цього такі пояснення: ::„Дуже велику вагу має перша вимога, особливо з погляду демократизації науки. Для людини, що вчиться, науковий термін не повинен бути сам собою за об'єкт значення, не повинен сам собою викликати напруження мозку, а мусить бути тільки засобом для того, щоб полегшувати собі зрозуміння, або щоб легше передавати комусь якийсь процес чи взагалі якусь наукову думку" <ref>«Вісник ІУНМ", вип. II, 1930. с. 12.</ref>. Очевидно, та термінологія, якою фактично користується українське робітництво, „викликає напруження мозку" і „недемократична". Таким чином до всіх попередніх обвинувачень додається ще одне, і до Секундиних навантажень ще одне — бути адвокатом науковості. Панацею від усіх цих зол наш адвокат, звичайно, знаходить у термінології народній, уявна характеристика якої подана у відомих уже двох пунктах. Щоб з'ясувати собі справжню суть справи, розглянемо міркування інших теоретиків націоналізму, бо димова заслона „демократичних" слів стає у Секунди надто вже густою. <div align=center>*&nbsp;&nbsp;&nbsp;*</div> <div align=center>*</div> Критерій <span class="xtnd">народності</span> та <span class="xtnd">самозрозумілості</span> термінології вимагає від нас невеличкого екскурсу у бік загального мовознавства, бо тут треба сказати кілька слів про так звану внутрішню форму слова. Не розкривши і не усвідомивши цього поняття, ми не зможемо розкрити й усвідомити до кінця всю націоналістичну обмеженість і безперспективну замкненість вимоги, щоб уже „<span class="xtnd">самий звук терміна давав поняття про те, що цей термін означає</span>". Вчення про внутрішню форму було вперше висунуто у першій чверті XIX століття у творах відомого німецького вченого Вільгельма фон-Гумбольдта. Від учня його Штейнталя це вчення сприйняв О. О. Потебня, який на російсько-українському грунті був першим наивидатнішим і найпослідовнішим провідником і популяризатором його. <b id='68'><font color="green">68</font></b> За 100 років свого існування вчення про внутрішню форму слова зазнало багато змін і модифікацій. Діячі ІУНМ використали його вже як епігони епігонів, перекрутивши його філософську суть, вихопивши лише найпримітивніше прикладання його, але почуваючи ідеологічну свою спорідненість з цим витвором ідеалістичної німецької філософії. У найстислішому вигляді вчення про внутрішню форму зводиться ось до чого. Кожне слово складається з трьох елементів: 1) звукової (зовнішньої) форми; 2) значення і 3) знака значення, інакше репрезентанта значення, інакше внутрішньої форми, яка показує, через яку саме попередню значінньову ознаку певний комплекс звуків означає певне поняття. Наприклад, комплекс звуків „місяць" означає „небесне світило" за допомогою внутрішньої форми (знака значення); „міряти" (звідси „місяць" як міра часу) лат. mensis — місяць; mensura — міра. Те саме поняття „небесне світило" у семітичних мовах, наприклад, означаеться lebana за допомогою внутрішньої форми lbn (білий), тобто за ознакою кольору. Російське слово „луна", як і латинське luna, утворене через внутрішню форму „світла" (лат. lumen — світло). Значення слова (поняття) по різних мовах в те саме (небесне світило), але внутрішні форми різні. Вони якраз, за вченням Гумбольдта-Потебні, залежать від національної своєрідності певного народу, вони висловлюють у мові „дух народу". Різні ознаки, що ними позначається певне поняття по різних мовах, дають змогу теоретикам націоналізму використовувати їх для висновків щодо національного характеру носіїв цих мов. „Теоретики" з ІУНМ використали вчення про внутрішню форму слова в такий спосіб. Вони висунули вимогу, щоб термін був побудований так, щоб кожна його частина (якщо він складний) і ввесь він у цілому мали елементарне побутове значення. „Неділка" висувалася замість „атома" тому, що легко розкласти це слово на „не" і „ділити". „Промежок" пропонувався замість „інтервал" (ibid.) через слова „про" і „між". Отже, між поняттям і назвою прокладалися містки побутового слововживання, замикаючи таким чином термінологію у вузько національні межі. <span class="xtnd">Вимога</span> перша і друга (за Секундою) й є <span class="xtnd">якраз вимога, щоб українська технічна термінологія ввесь час орієнтувалася на прозору і спрощену внутрішню форму терміна</span>. А примат народної термінології виставляється тому, що так звана <span class="xtnd">народна термінологія</span> й є <span class="xtnd">здебільша якраз</span> термінологія з <span class="xtnd">оголеною внутрішньою формою</span> (через свій збіг з побутовою лексикою). Коли технічний словник Шелудька і Садовського пропонує терміни „відпружник" (буфер), „порожня" (вакуум), „сочка" (лінза), „присінок" (тамбур), „прискавка”- (форсунка), „порскач" (жиллер) і т.д., то тут помічаємо потрійні тенденції: поперше, „терміни" ці абсолютно своєрідні, не подібні ні до чужомовних, ні до засвоєних і зовсім не нагадують російських; подруге, ці „терміни мають ясну внутрішню форму: „порскачі" порскають, „сочки" подібні до сочевиці, „відпружники" відпружують і т. ін. і, потретє, всі ці слова <b id='69'><font color="green">69</font></b> „народні", а по суті квазінародні (бо їх. вигадано в ІУНМ, а не записано з живої мови). Я зовсім не хочу цим сказати, що використання справді народної живої термінології є річ абсолютно заборонена. Натурально, викидати її не можна. Особливо такі галузі господарства, як рільництво, наприклад, або рибальство тощо, будуючи свою термінологію, не можуть не зважати на вже існуючу там термінологію. Але є „народна" і народна, є „використання" і використання. Основним критерієм тут повинна бути класова скерованість термінологічної практики. Але справа в тому, що вся діяльність ІУНМ була класововорожа пролетаріатові, була скерована на відрив української термінології від термінології російської, на буржуазно-націоналістичну замкненість і обмеженість. „Народність" правила за бар'єр міх пролетаріатом українським і пролетаріатом інших радянських республік. За „народністю" цією крилася антинародність, бо „народність" розумілася в ІУНМ суто по буржуазному. І найцікавішим, здається, є те, що, дбаючи про сувору науковість, ІУНМ фактично запроваджував термінологію вульгарну і неточну, тобто ненаукову. Всі ці карти розкрито в статті Ф. Калиновича „Двома шляхами (з приводу нового видання білоруської математичної термінології)" <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930. сс. 34-38.</ref>. У передмові до першого видання білоруського словника 1922 р. читаємо: ::„В основу математичної термінології покладено слова, що існують у живій народній мові... Але через абстрактність математичних понять таких чистих термінів народна мова має надто мало. Для цього доводилося або утворювати неологізми, або брати чужомовні терміни. ::<span class="xtnd">Неологізми утворилися виключно на основі існуючих у живій мові слів, згідно з внутрішнім сенсом даного терміна і з законами білоруської мови</span>... ::У тих випадках, коли у народній мові не було відповідних слів, або коли утворені неологізми були дуже штучні, або, врешті, коли певний термін набув уже інтернаціонального забарвлення, — приймалося чужомовний термін... у деяких випадках (як компроміс при особливо спірних термінах) приймалося по два терміни: чужомовний і білоруський (неологізм)... іноді у словнику зустрічається по два білоруські терміни на один російський. Це буває тоді, коли російський термін можна вживати в двох різних значеннях..." <ref>Підкресл. моє - О. Ф.</ref>. До цих слів Ф. Калинович робить таке радісне зауваження: ::„Цими таки принципами керуємося й ми, утворюючи наші словники. Отже, видно, що шлях, який ми обрали в нашій роботі, єдино правильний, коли робітники на полі термінології іншої нації, без порозуміння з нами, дійшли тих самих думок” <ref>„Вісник ІУНМ", вип. II, 1930, с. 34.</ref>, Ф. Калинович в одному має рацію: націоналісти різних націй без порозуміння між собою працюють однаковими методами і доходять тих самих думок. Але в даному разі Ф. Калинович зрадів трохи зарано: білоруські словники, як виявляється, образили словникаря українського. 1926 р. вийшло друге видання цього словника з деякими поправками. Як енергійно висловлюється Ф. Калинович, „<span class="xtnd">тут у білорусів ми бачимо чималий регрес щодо білорусизації наукової термінології</span>". Що ж то за регрес? <b id='70'><font color="green">70</font></b> <table WIDTH="100%"> <tr align=center BGCOLOR="#FFE7BA"> <td WIDTH="50%"><span class="xtnd">Було у першому виданні</span> </td> <td WIDTH="50%"><span class="xtnd">Виправлено у другому виданні</span></td> </tr> <tr BGCOLOR="#FFE7BA"> <td WIDTH="50%">Абвод<br>Куля<br>Кут крыказы<br>Мімасяреднік<br>Простастауная (лінія)<br>Роуналежнасьценьнік<br>Рознаасярадковы<br>Супольнаасярадковы</td> <td WIDTH="50%">Перымэтр<br>Сфера<br>Кут вертикальны<br>Эксцентрицитет<br>Перпэндыкуляр<br>Паралелепіпэд<br>Концентричны<br>Эксцентрычны і т. ін.</td> </tr> </table> Спинімось спочатку трохи на порівнянні термінів цих двох рядів. На думку Ф. Калиновича, правий ряд виявляє „чималий регрес", тобто лівий прогресивніший, кращий. Чим же він кращий? Ясна річ, тим, що він істинно-білоруський, в дусі народної мови, з явною і повною внутрішньою формою в ІУНМ-івському її розумінні. Візьмімо хоч би першу пару „абвод — перммэтр". Означають вони те саме поняття — суму сторін многокутника. Але термін „периметр" є словесне визначення лише цього поняття, визначення, яке має лише це значення і більше ніякого (бо жодний учень не пов'язує цієї назви ані з грецьким περι і μετρον, ані з термометром). Тимчасом термін „абвод" (і відповідний український „обвід" — „периметр", див. „Словник виробничої термінології" Шелудька І. М.) натомість чітко пов'язується з словом „обводити". На думку Секунди, Калиновича Ф. та всіх інших ІУНМ-івців це є якраз стійність терміна: аджеж тут ми бачимо 1) визначення змісту назвою і 2) повну „народність". Отже нібито кожному ясно, що „обвід" чи „абвод" є якраз сума боків многокутника, бо їх „обвели". А „периметр", хто його знає, що це таке — може машина якась, чи прилад? Та хіба обводити можна лише многокутник? Можна обвести коло і тоді російському терміну „окружность" відповідатиме теж „обвід". Пікантно навіть, що російсько-український словник ВУАН так і подає: „окружность"— геом. „обвід" (т. III, вип. 1). Та й взагалі чому обмежуватися лише геометричними поняттями? Обвести можна все, що має певні контури. І ось у словнику Ніковського знаходимо: „обвід" — обводка, ободок. Обвід лиця — овал лица". Не треба бути математиком, щоб сказати, що „периметр", „окружность", „ободок" і „овал лица" зовсім не те саме. Але треба бути запеклим, зоологічним націоналістом, щоб, знаючи все це, все ж таки вихваляти „абвод" і називати зміну його на „перымэтр" регресом. Якщо проаналізувати інші терміни лівого ряду, то побачимо те саме: кожний з них викликає цілий ряд асоціацій і дає безліч додаткових значень, які мало що не допомагають вияснити суть терміна, а, навпаки, затьмарюють цю суть і відводять думку далеко у бік від належного річища. І справа тут зовсім не в гомонімі термінів, як декому може здатися, а в тому, що буржуазно-націоналістнчне використання і спрощення вчення про внутрішню форму неминуче призводить і не може не призвести до цього термінологічного безладдя. Це є наслідок того, що „самий звук кожного терміна мусить давати певне поняття про те, що даний термін означає". Картина, як бачимо, зворотна: <b id='71'><font color="green">71</font></b> замість ясності постає плутанина, націоналістичні теорії призводять до антинаукової неточності термінології, попри всі свої попередні, зовнішньо ніби об'єктивні і науковоподібні висловлення. Доводиться констатувати великий конфуз ІУНМ-івських теорія: вимога перша й друга (за Секундою) замість того, щоб збігатися, суперечить одна одній. Виконання першої призводить до касування другої і навпаки: намагаючись зберегти і вияснити другу — треба відмовитися від першої. Такого афронту Секунда, мабуть, не чекав. <div align=center>*</div> <div align=center>*&nbsp;&nbsp;&nbsp;*</div> Відхилення термінології від принципів „народності" та „самозрозумілості" діставали від ІУНМ жорстокої нагінки. Повернімось знов до білоруської математичної термінології. Як зазначено у передмові до 2-го видання „неповнота цього проекту, невдзлість та штучність неологізмів, філологічна неправильність інших термінів, а також віддаленість їх від інтернаціональної математичної мови — викликали відповідну критику (на фіз.-мат. конференції у 1926 р., на вчительському з'їзді того ж року, а також у друку). Це примусило головну термінологічну комісію скласти у 1926 р. спеціальну математичну комісію для перегляду старої термінології і для опрацювання термінології вищої математики". Отже, коли білоруська пролетарська громадськість натиснула на термінологічних доморобів, їм довелося поступитися своїми „народницькими" (а по суті націоналістичними) принципами, визнати невдалість і штучність своєї продукції і наблизитися до інтернаціональної математичної мови. Але проти такої легкодухості своїх білоруських колег, проти зробленого виправлення Ф. Калинович обурюється страшенно. Заплямувавши зроблені зміни як „чималий регрес", він на цьому не заспокоюється, а переходить ще й до читання у серцях. „Комісія — пише він — виклала ті мотиви, що змусили її так нещадно почистити словник... від білоруських слів... замінивши їх на самі тільки інтернаціональні. Але нам здається, що від цього навряд чи багато виграла білоруська наукова мова, якщо взяти на увагу хоч би нашу українську практику в цій справі. Треба гадати, що крім згаданих мотивів так різко відмовитися від білорусизації термінології, був ще один, який ми й у нас дуже часто здибуємо, — <span class="xtnd">це певна рутина та острах перед усякою новиною</span>. Люди, що звикли до так званої інтернаціональної російської термінології усяку спробу передавати термін народною мовою уважають за незручну або й шкідливу" <ref>О. С., с. 37; підкресл. моє —О.Ф.</ref>. Тут теоретики націоналістичної термінології трохи не договорилися між собою. Секунда, аджеж, вважав російську термінологію не за інтернаціональну, а тільки за чужомовну, псевдоінтернаціональну і картав її за це. Ф. Калинович ототожнює російську термінологію з „так званою інтернаціональною". Звичайно, вони помиляються обоє. Але це для них дрібниця. Головне для них інше: перекрутити українську термінологію, скерувати її на хибні, <b id='72'><font color="green">72</font></b> назадницькі ворожі шляхи, замінити її термінологією штучною, вигаданою, підробленою під так звану народну. Зате пречудова інша думка Ф. Калиновича, неповторима просто своєю вишукано тонкою шкідливістю: націоналістична термінологія — це „новина", а інтернаціональна виникає через „рутину та острах перед новиною". Отже для української мови „рупор" і „антена"... це рутина, що викликає острах, а „говорило", „ловичка" та „перехоплювач"<ref>Див. „Вісник ІУНМ", с 57, пит. 90-92.</ref> — це новина. Лише упередженість і бажання за всяку ціну визначити для української термінології „своєрідні" шляхи розвитку й одгородити її від термінології інших республік Союзу можуть примусити людей піти на такі логічні викрутаси. Як бачимо, у цій упередженості націонал-термінологічний штаб абсолютно одностайний. Воістину — хоч гірше, та інше. З такою самою одностайністю всі вони — і Секунда, і Калинович — з заздрістю і надією твердять, що „інші слов'янські народи стали на шлях націоналізації наукової термінології, не вбачаючи в цьому нічого шкідливого" (Калинович). Кому ж і чому заздрять ІУНМ-івці? На це дає відповідь Секунда: ::„У чеській мові не ухвалено цілої низки інтернаціональних термінів і то не тільки для термінології, а й для щоденної мови. Сьогодні маемо в чеській мові замість „барометр", „температура", ба и замість „театр", „офіцер" тощо слова з суто чеським звуком tlakomeř, teplota, umernost tepla, dividlo {''у Секунди првильно — divadlo — ВК''}, důstojnik. ::Щодо польської мови, то й у них останніми часами почали звертати увагу на чужі слова та викидати їх, замінюючи їх на суто польські. Поляки пішли в напрямі „ чищення термінології" так далеко, що викидають із технічної термінології навіть такі слова, як motor, замінюючи його словом silnik або silnica, а з математичної термінології викидають такі інтернаціональні терміни, як „диференціал" та „інтеграл", замінюючи їх на rózniczka, catka {''у Секунди првильно — różniczka, całka — ВК''}, а також назви функцій кута (sin, cos, tg тощо), замінюючи їх на суто польські назви, як wstawa, dostawa, styczna тощо" <ref>О. С. с. 17.</ref>. Отакий стан є для наших теоретиків лінією наближення, і це вони ретельно робили. Але вони забули одне: історичні обставини, за яких відбувався у чехів процес чехізації термінології. Чехізація виникла (XVIII—XIX ст.) як буржуазно-національна реакція проти онімечення чеської мови і була одним з проявів чеського національного самовизначення, звичайно у дусі буржуазному. Отже цей термінологічний стан характерний для певного історичного етапу розвитку чеської мови. За інших умов це відбувається в польській мові — в ній це одверта фашизація мови, націоналістичний наступ реакційних класів. ІУНМ-івські теоретики хочуть механічно відтворити таку саму операцію над українською мовою доби диктатури пролетаріату, псевдоісторичними довідками змазуючи класову суть своїх намагань. Але що ж таке ця їхня історична безневинність? — Це той самий камуфляж, якого вжито не раз. Ця безневинність є глибокий рейд класового ворога, є замаскований фашистський наступ націоналізму. Чим справді „стіжок" (конус), „обнижник" (бемоль), „злучник" (муфта), „світлина" (фотографія), „межигра" (інтерлюдія), <b id='73'><font color="green">73</font></b> „загра" (прелюдія) тощо гірші за styczna або catka? <ref>) Терміни технічні взяті з словника Шелудька „Практичний словник виробничої термінології", а музичні — з словника музичної термінології (т. XX, 1930).</ref> Істиннопольська та істинночеська термінологія адм. Шишкових різних націй не дав їм спокійно спати. Зробити наукову термінологію мовою бабки Параски та бабки Палажки — ось їх мета. І, щоб виправдати її, годиться все: і заплямування російської термінології, і догана білорусам, і використання ідеалістичного мовознавства і вульгаризації його, і приклад сучасної мовно-фашистської практики, і погляди давно померлих буржуазних ідеологів українських. Аджеж цікаво пригадати деякі історичні факти. 1861 р. в „Основі" з'явилася невеличка „Заметка о русинской термінологии" М. Левченка, де автор визначив свої вимоги до наукової термінології. ::„Теперь — каже М. Левченко — наука делается общим достоянием, поэтому и терминология должна быть общепонятною. Русским писателям предстоит дело совершенно новое. Термины научные следует составлять в духе народного языка так, чтобы впоследствии они могли быть приняты самим народом". Як легко помітити, і демократичність і шляхи реалізації її, і навіть фразеологія у Левченка і Секунди однакові. А. Левченко ж і серед основ'ян був на правому крилі. У Галичині між 1864 і 1879 рр. виходили „Початки до уложення номенклатури і термінології природописної народної" Івана Верхратського. За оцінкою Холодного<ref>Гр. Холодний. До історії організації термінологічної справи на Україні, „Вісн. ІУНМ"4, вип. І, с 9..</ref> ::„ім'я Верхратського залишається назавжди ім'ям основоположника української термінологічної справи... Його праці особливо цінні тим, що вони підводять нас до самого джерела живої народної творчості". У похвальному слові Максимовичу (рос.-укр. ботанік-філолог 30—40-х рр.) Я. Лепченко<ref>Ibid., cc. 37-39</ref> відзначає, що Максимович мав на меті ::„наблизити переклади з сухої латинської мови до мови народної, дати по змозі на кожну латинську назву не тільки точний, а ще й близький до мови народної переклад", а далі з піднесенням заявляє: ::„Отже й ми, українські термінологи, маємо чим згадати Максимовича...<span class="xtnd"> Продовжуючи нитку Максимовичевих термінологічних шукань та йдучи при цьому Максимовичевим шляхом, шляхом наближення мови наукової до мови народу</span>, ми певні, що стали на вірний шлях" (підкреслення мов - О. Ф.). Так перекликаються сучасні націоналісти з націоналістами попередніх поколінь з тою лише різницею, що сучасні ще реакційніші, ще небезпечніші, ще шкідливіші, ніж націонал-буржуазні ідеологи 60—70-х рр. минулого століття, бо вони хочуть затягти українську термінологію на ті шляхи, які були застарілими і класовобуржуазно обмеженими вже 70 років тому. Для цього годяться всі міркування: і естетичні, і історичні, романтичні і наклепницькі, і просто нелогічні. <b id='74'><font color="green">74</font></b> Отже, для нас тепер цілком ясні ті основи, на яких базувалася теорія і практика термінологічної справи ІУНМ та його послідовників. Ці основи можна сформулювати так: 1) Відривання розвитку української термінології від шляхів, спільних з термінологією інших братніх республік Союзу, і як основний засіб для цього — паплюження російської термінології як „хибної" і „небезпечної". 2) Перекручення фактично вживаної термінології, паплюження її як „неукраїнської", чужої, тобто ігнорація мовних звичок українського робітництва, ігнорація його реальної свідомості. 3) Буржуазно-націоналістичне витлумачення вчення про внутрішню форму слова і використання цього вчення для утворення термінології національне замкненої, мовно обмеженої і приблизної, інакше кажучи, орієнтація на здогадку, а не на знання, тобто утворення термінології антинаукової. В ІУНМ-івському розумінні це має назву „народна". 4) Наслідування найгіршої шовіністичної термінологічної практики буржуазних країн, що теж для ІУНМ було синонімом „народності". 5) Націоналістичне використання ідеології українського поміщицтва й буржуазії (просвітянського народництва). І кожний з цих пунктів окремо, і всі вони разом мають один класовий зміст, вони є прояв одної класової ідеології — буржуазної. Хоч бя який з цих моментів ми взяли, кожний з них гостро суперечить мовній політиці пролетаріату, більше того — активно проти неї скерований. Перед нами витвір українського фашизму, отруйне знаряддя ворожої пролетаріатові думки і то тим шкідливіше, що воно прибране в шати наукової фразеології, демократичних висловлень, академічного тону. Але нікого ця фразеологія на сьогодні вже не обдурить. Ідеологи куркульства на кожному кроці виказують справжню суть своїх бажань і замірів. Отаке є коріння нацдемівських термінологічних творів. Придивімось тепер пильніше до їх практики. Шкідливій і ворожій методології відповідала не менш ворожа і шкідлива практика. Треба було за всяку ціну довести, що вся складна і розвинена термінологія сучасної науки і техніки існує вже здавна в готовому вигляді в ужитку українського селянства і кустарів і навіть більше того — що вона милозвучніша, точніша, диференційованіша за ту термінологію, що її фактично вживають на наших фабриках і заводах, наукових установах і літературі. 1 ось починаються розшуки. Треба знайти цю термінологію, треба показати, що вона відповідає (або може відповісти) всім потрібним умовам. Та щоб не було на цьому шляху ніяких несподіванок, починається оброблення кореспондентів, добір об'єктів і тому подібні маніпуляції. Навіть для теоретиків з ІУНМ ясно, що питання від кого зібрано матеріали має велику вагу, бо це визначає реальний обіг певного терміна, його соціальну вартість, його придатність. ІУНМ дуже розважливо утворює найсприятливіші для себе умови. <b id='75'><font color="green">75</font></b> В „Інструкції" <ref>Див. „Вісник ІУНМ" , вип. 1, с 50 і далі.</ref> дано з цього приводу такі вказівки: ::„<span class="xtnd">Від кого збирати матеріал</span>. Переважно це будуть люди, що, живуча по селах, зберегли досить чисту мову, люди, що зв'язані в своїй роботі з обставинами і потребами села: хлібороби, ганчарі, ковалі, слюсарі, теслярі, ткачі, рибалки, стрільці, машиністи тощо. Людей надто молодих, а найбільше тих, що не зв'язані своею професією з селом, треба використовувати вельми обережно". Отже „чистих" від „нечистих" відокремлено дуже чітко. До числа перших віднесено всіх аборигенів села, які далі своєї господи нікуди ніколи не заглядали. Їх „добірна" мова і є бажаний термінологічний канон, їх дитячо-наівне називання ніколи небачених речей та нечуваних понять має складати наукову термінологію. Навпаки, молодь, що працює на заводах, шахтах, фабриках („що не зв'язана своєю професією з селом", як чемно висловлюється інструкція) виключається: її мовний досвід не є досвід, її термінологія підроблена, а тому — „вельми обережно". Якщо пригадати, як Секунда і інші кваліфікують ту термінологію, що її вживае в своїй щоденній мові „більшість українських техніків" (як чемніше висловлюється він), то цілком зрозуміло стає — проти кого та проти якої термінології скеровані ці запобіжні заходи. В цьому пункті інструкція для збирання термінології ні на йоту не відступає від старих програм для збирання говірок. Там теж пропонувалося звертати увагу на мову корінних мешканців села, „<span class="xtnd">неграмотных стариков, баб, да отчасти детей лет 8—12</span>"<ref> Див. К.Михальчук и А. Кримский, Программы для собирания говоров малорусского наречия. „Сборн. Отд. рус. яз. и слов. Ак. Наук", № 87, № 4, 1910, с. 3. </ref>. Підготувавши грунт, оточивши себе „корінними селянами, неписьменними дідами, бабами, а почасти дітьми років 8—12", одсунувши молодь, одсунувши працездатний вік, ігноруючи мову трудящих села і міста, куркульські кореспонденти ІУНМ приступають до своєї роботи. Тут постає нова проблема — як треба питати співробітників, щоб здобути від них бажану відповідь. Інструкція передбачає це теж і подає зразки таких запитань. Етнографічне підібраному середовищу пропонується ставити такі питання: ::„Цегла або шматок цукру мокріє, коли одним кінцем встромити її в воду. Як вони мокріють? Як звуть ті ходи, що ними вода підіймається цеглою або цукром угору" <ref>„Вісник ІУНМ", вип. 1, с, 54.</ref>? Запитання має вияснити, як народна мова називає явища „капілярності" (волосності). Природна річ, що на це питання або не буде ніякої відповіді, або після довгих пояснень та навідних питань якась відповідь ad hoc. Або такі питання: ::16. Ось колиска — хоч і як її гойдай, а вона знову стає на своє місце. Як би назвати цю рівновагу? ::17. Коли якусь річ трохи штовхнути, і вона впаде — як таку рівновігу назвати? ::18. Ось вам гарбуз або кавун: хоч як його поклади, він лежить. Яка тут рівновага?" <ref>Ibid., с. 55.</ref> Бажано, мабуть, дістати відповідь про стійку та хитку рівновагу. Але <b id='76'><font color="green">76</font></b> знову таки всі питання в цілому аж до терміна „<span class="xtnd">рівновага</span>" (яка там рівновага, коли річ падає) такі нові для спеціально підібраних об'єктів, що без підказу ІУНМ-івця ніякої відповіді не буде. Отже треба підказати, тобто сфальсифікувати відповідь. Деякі питання таку неприховану відверто фальсифіковану відповідь мають. Ось,наприклад: ::84. Як звуть електричну лямпу: лямпа. банька, пухирець, чи може ще як? ::...91. Як би назвати антену: той дріт, що хапає, ловить хвилі, чи „ловичка" або “перехоплювач” чи ще як? ::Чи є назва на циліндер і конус? Може на циліндер скажуть: <span class="xtnd">вал, валок, валець, вібло</span>, чи якось інакше? Може фігуру конічної форми назвугь: <span class="xtnd">шпіль, вістряк, стіжок</span>, чи ще якось? ::Як звуть хвостаті зорі" <ref>.Вісник ІУНМ", вип. 1. с. 61.</ref>? Таких прикладів можна подати чимало. Та річ не в цьому. Характерно те, що всі ці запитання вже самою постановкою своєю компромітують загальновживаний в науковій літературі, техніці та виробництві термін, а натомість підказують якусь місцеву відповідь, Навіть без спеціальних анкет і експедицій відомо, що неписьменні, неосвічені люди здебільшого не знають терміна „циліндр", а називають його якось інакше. В російських народних діалектах, наприклад, на це слово (див. словник Даля) є такі паралельні назви: „блец", „облик", „халява". Так хіба кому надумається вставляти в російську геометрію теорему про „объем облеца", або говорити про „халявную проэкцию"? А ось у книжці П. Москаленка „Географічні карти", що її державний науковий методкабінет НКО ухвалив до вжитку <span class="xtnd">по робочій бібліотеці вчителя соцвиху</span> та бібліотеках робфаку, на кожному кроці подибуємо: „вершковий мет", „вальцевий мет", „стіжковий мет" (це значить: „зонітальна проекція", „циліндрична проекція", „конічна проекція"); „полуденник" (меридіан); „рівник" (екватор); „рівнолежник" (тропік); „рисник" (рейсфедер) тощо. Все це ми подибуємо у підручнику, якого, за визнанням автора, „розраховано на викладачів і старшу молодь шкіл соцвиху". Автор намагався якнайзручнішим простим викладом передати „юному читачеві те, що він поставив за мету" <ref>Павло Москаленко. Географічні карти, ДВОУ, В-во „Радянська школа", Харків-Одеса, 1931, с 5.</ref>. Очевидно, собі за мету автор поставив отруїти і скалічити українську наукову мову. Це він провів справді систематично і послідовно. Проте, він не є в цьому одинокий. По інших підручниках знаходимо те саме, хоч уже в одязі не картографічному. Так, наприклад, у перекладі „Початкової фізики" Цінгера (ДВУ, 1928) знаходимо: „прямовисний напрям" (вертикальний); „відосередня машина" (центробіжна); „доосередня" (центротяжна); „хлипавка" (клапан) і т. ін. У „Робочій книзі з математики" Василенка, Гордон та Яновського (ДВУ, 1930) знаходимо: „обвід" (периметр); „сучинник" (коефіцієнт); „сторч" (перпендикуляр); „косина" (гіпотенуза); „прямки" (катети) і т. ін. <b id='77'><font color="green">77</font></b> Механіка тут дуже й дуже проста: спочатку всіляко компромітують звичайний термін, підсувають замість „антени" — „ловичку", замість „конуса" — „стіжок", замість „комети" — „хвостату зорю", а потім всенародно оголошується, що українській мові непритаманне слово „конус”, а тому треба вживати „стіжка". Через Павлів Москаленок йде “стіжок” до вчителів, по робфаках і школах, по підручниках і посібниках, отруюючи мову, насаджуючи у повсякденне життя чудернацькі мовні спотворення. Як творилися ці спотворення, свідчать надруковані в першому випуску „Вісника ЇУНМ" вражіння одного з його співробітників, М. Миколаєнка, під назвою „По терміни" у розділі „З народних уст''. Ось його власні слова: ::„Звісна річ, назви речей, прості терміни з повсякденного вжитку я можу почути і в звичайній, діловій, навіть офіційній розмові з селянами. <span class="xtnd">Але мені цього мало</span>. Мені хочеться впурнути в саму гущу непротореної народної мови..." <ref>„Вісник ІУНМ", с. 74; підкресл. моє — О. Ф.</ref> І як висновок з цього: ::«Можливо, що... не було тих термінів, що їх ви хотіли б мати, як еквівалент знайомих вам назов з російської термінології", зате на вас посипляться інші — своєрідні, живі, влучні й образні, що до них відповідних може й не знайдеться серед російської термінології. Відчуєте в цій передачі своєрідність зворотів термінологічної фразеології. Може ці звороти, ця вся фразеологія для самого селянина є вже утертий шаблон, <span class="xtnd">але для нас вони новина і мають всю свіжість і принаду новини</span>" <ref>Ibid., с. 70; підкресл. моє — О. Ф.</ref> Ці свідчення чудово гармоніюють з усією методологією і практикою ІУНМ. Тут і зневага до простих термінів, і цурання російської" термінології, і шукання етнографічної „непротореної народної мови", і „свіжість і принада новини". Цю новину ми вже знаємо. Це якраз та сама „новина", з остраху перед якою, як нас запевняв Ф. Калинович, білоруси замість „абводу" стали вживати „перымэтр". От на цю „новину" їздив Миколаєнко, цю „новину" штучно культивував ІУНМ через свої анкети, для цієї „новини" спеціально ставились запитання чудернацькі і заумні для своїх об'єктів, для цієї „новини" обиралися відповідні об'єкти. Що ж давного, що ця „новина" зарясніла по словниках і підручниках?! <div align=center>*</div> <div align=center>*&nbsp;&nbsp;&nbsp;*</div> І все таки зібраного таким спеціальним способом матеріалу, очевидно, не вистачало, щоб заповнити ним словники. Тоді ІУНМ переходить на другу стадію „онароднення" української спеціальної термінології, на стадію вигадництва, або, як це звалося в секціях ІУНМ — утворення неологізмів. Дуже легко переконатися, що ІУНМ-івська творчість неологізмів була класово-ворожа пролетаріатові. Не по всіх словниках, правда, відзначено, що саме зібрано, а що утворено. Тому доводиться користуватися лише з тих словників, де слова, що їх утворила секція, якось позначені. Беру хоч би словник музичної термінології (т. XX, 1930 р.). Що ж ми тут знаходимо? <b id='78'><font color="green">78</font></b> Наводимо кілька найхарактерніших прикладів: ::::1. Аппликатура — пальцепозначеявя, пальцерозподіл. ::::2. Аподжиатура — переднота. ::::3. Багатель — дрібничка. ::::4. Баркарола — човникова (пісня). ::::5. Глиссандо — поковзом. ::::6. Интерлюдия — межигра. ::::7. Сольфеджио — нотоспів і. т. ін. Взагалі „онароднення" музичної термінології переведено в цьому словнику дуже і дуже широко. Але у величезній кількості випадків упорядники заховались за спину інших мовотворців: Людкевича, Дрімцова, Лисенка та інших і таким чином знімають з себе честь винахідництва всіх термінів. Але те, що вони зробили самі, ніяк не випадає з загального річища. Коли „баркарола" передається як „човникова", а „интерлюдия" як „межигра" (і паралельно „прелюдия" — „загра"), то буквальний переклад, розкриваючи колишнє значення, губить все значення сучасне. „Баркарола" давно вже відірвалася від тих пісень, що їх колись співали венеціанські гондольєри, та, здається, і гондольєрів замінили вже моторні човни; „прелюдия" давно вже не є вступ до чогось іншого, а є цілком самостійна музична п'єса (пригадаймо прелюдію Шопена). „Аподжиатура" або „форшлаг" не є „переднота" хоч би тому, що може складатися з кількох нот (звуків)<ref>Проте термін „нахшлаг" чомусь так і залишився як „нахшляг". Мабуть, не додивились.</ref>. „Глиссандо" хоч і є італійський дієприслівник, але в музичній термінології вживається як термін-іменник; наприклад: „у нього чудове гліссандо". Отже давати термін-прислівник „поковзом" насамперед означає обмежити вживання терміна. Замінити „сольфеджио" „нотоспівом" — це значить зовсім загубити значення терміна: всякі співи по нотах є „нотоспіви", тимчасом „сольфеджио" — це спеціальні вправи і не лише для співаків, а для кожного, хто систематично вчиться музики. Отже бачимо, якщо взяти хоч би саму термінологічну суть, то й вона остаточно майже зникає в такій переробці. Адже основне не в цьому. Основне в тих тенденціях, які примусили упорядників словника вдатися до таких новотворів. А тенденції ці нам знайомі: відривання української термінології від загальновживаної, відрив розвитку української мови від російської, культивування етнографізму, вигадництво. Чого варті після цього всі намагання видати таку термінологію за наукову, і кого може обдурити гіпернаукова фразеологія Секунди та інших. Це ж просто таки інфантилізм — наслідувати мововживання людей, які, після кількагодинних пояснень про незнайоме явище, раптом вибухають самопояснювельннм новотвором: та це ж „стіжок", та це ж „ловичка", та це ж „межигра"! Чого, проте, можна було чекати від людей, що в інструкції пишуть: ::“не слід подавати зразу готового терміна, а треба повернути справу так, щоб слухач сам його подав або вигадав” <ref>„Вісник ІУНМ-, с. 52.</ref>. От і повернули! <b id='79'><font color="green">79</font></b> Таку саме картину ми побачимо і в інших словниках. Беру словник „ділової мови" (т. XVI), в передмові до якого сказано, що в ньому секція не намагалася „<span class="xtnd">запровадити за всяку ціну замість інтернаціонального терміну український</span>" (с. 7). Тут зустрічаємо таке: <table WIDTH="100%"> <tr BGCOLOR="#FFE7BA"> <td WIDTH="50%">1. Анонс — передвістка. <br>2. Регулирующий (аппарат) — правильний.<br>3. Бессистемность — безполадність.</td> <td WIDTH="50%">4. Инструктор — навідник. <br>5. Корректура — правня.<br>6. Организационный — упорядний.<br>7. Пенсионер — вислуженець.<br>8. Система — полад і т. ін.</td> </tr> </table> Отже без „особливого намагання" секції до словника потрапили терміни цього таки типу. І тут реалізовано бажання за всяку ціну переосмислити і без того ясне і цілком зрозуміле слово. Але наслідки цього переназивання найприкріші: замість загальновживаного абсолютно зрозумілого слова пропонується якась „заумь", що без зворотної заміни ніяк її не зрозумієш. Всі ці „правні", „навідники", „вислуженці" — це українське видання колишніх архівних російських шишковських „умикующих черт" (паралельні лінії), „подтягающих" (хорд), „ости" (центр), „носодавки" (пенсне). Політика відриву української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою епохи диктатури пролетаріату привела українських націоналістів до зворушливого єднання з реакційними російськими ідеологами доби конаючого феодалізму (Шишков, „Беседа любителей русского слова") та з оскаженілими російськими чорносотенними „патріотами" часів імперіалістичної війни, до єднання з тими якраз, хто забороняв і переслідував українську мову. Хіба не таку саму термінологію пропонували оці „патріоти", хіба не на точнісінько таких принципах отакої потворної народності побудовані російські тогочасні термінологічні „новини": ::::::::Инженер — розмысл ::::::::Нервы — чулье. ::::::::Телеграф — знакогон. ::::::::Телефон — звукогон. ::::::::Хирург — рукочинец <ref>Анонімний словник 1916 р.</ref> і т. ін. У своїй зненависті до пролетарських шляхів розвитку термінології українські буржуазні націоналісти радо об'єднуються з російськими буржуазними націоналістами, бо і ті і ті спільними зусиллями й однаковими засобами одривають одну мову від другої. Вони обопільне ллють воду на ті самі млини, хоч і під різними назвами. І ті, і ті замикають мову за грати національної обмеженості. Тотожності своєї з таким русапетством ІУНМ-івці „не помічають", зате дуже вони чутливі до „русизмів" доби диктатури пролетаріату. Поруч штучної гіпертрофії етнографічної бази „української" термінології як шляхом колекціонерства, так і шляхом вигадки йшло таке саме звуження реальної термінологічної бази — термінів, спільних для мов української, російської та інших. Ця спільність термінології, яка на українському і російському грунті живилася часто-густо однаковими джерелами, обумовлена рядом історичних причин і на сьогодні вона вже є фактом <span class="xtnd">української</span> мови." <b id='80'><font color="green">80</font></b> Та, як відомо, на це ІУНМ ніяк погодитися не може, бо для нього все ж це є „русизм". Розпочато було систематичну чистку української мови від усіх термінів, які в українській мові такі, як і в російській, хай навіть походженням своїм і не російських. „Теорія" Секунди дістала свого практичного прикладання, і ось її наслідки (користуюсь загальнотехнічним словником): <table > <tr BGCOLOR="#FFE7BA"> <td >1. Балка — трям.<br>2. Бронза — спиж.<br>3. Букса — осяниця.<br>4. Гайка — мутра.<br>5. Вентилятор — вітрогін.<br>6. Диск — кружало.<br>7. Золотник — сувак.<br>8. Каретка — візок.<br>9. Клапан — хлипак.<br>10. Котлован — копань.<br> 11. Кран — звід.<br>12. Лекало — кривуля.<br>13. Мотига — копаниця.<br>14. Номеровщик — значій.<br>15. Наряд — виряд.</td> <td >16. Насадка (в печи) — сльосник.<br>17. Подвал — сутереня.<br>18. Полотно дороги — тор.<br>19. Плечо — рамено.<br>20. Перегонный куб — лембик<br>21. Поршень — толок.<br>22. Рубильник — мечик.<br>23. Торец — івер.<br>24. Тумба — бовванець.<br>25. Фасад — чоло.<br>26. Холостой (ход) — яловий.<br>27. Шпация — промежник.<br>28. Цистерна — станва.<br>29. Якорь (динамо) — витворець і т. д.</td> </tr> </table> Не будемо нагадувати знову сумнозвісних „виробню", „електровню", „кінарню" тощо. Наведений матеріал не менш красномовний. Досить того, щоб будь-який термін був уживаний і в російській мові, як його нещадно викидалося з термінології української. Той — надто російський, той — псевдоінтернаціональний, той — недоброзвучний, той — недосить точний, — і з різних мотивів постають „суваки", „хлипаки", „промежники", аж до „ялового ходу", немов це неплідна корова. ІУНМ не гребував нічим. Хай буде чеське, польське, німецьке слово, хай буде неточне, хай буде потворне — аби ж не те, що в російській мові. Ця зоологічна зненависть і є основа всієї діяльності наших термінологів. А теоретичні міркування, історичні довідки, остаточні висловлення — все це словесна маска. І ще одна характеристична риса кидається в очі, коли розглядаємо цю термінологію, і зокрема, коли маємо перед собою не окремі терміни, а всю сукупність їх. Це нечувана архаїзація, при чому не так архаїзація слів, як архаізація уявлень. Слово є не тільки соціальний факт, а ще й соціальний фактор, який відповідним чином оформляє свідомість. І коли для доби соціалістичної реконструкції з її міцною індустріально-технічною базою, з її нечуваними темпами розвитку в усіх галузях техніки, науки, мистецтва пропонують отаку обчикрижену, з „народних уст'' винайдену термінологію, то це є ворожий наклеп на нашу дійсність. У кривому дзеркалі цієї фальсифікованої термінології наша велика індустрія перетворюється на сільські кустарні заклади, адміністративний апарат — на повітових писарчуків, симфонія і опера — на музику троїсту. Адже дуже показовий той факт, що його навів Н. А. Каганович: „Мені довелося чути від одного шкіряника таке: —колись я працював на <span class="xtnd">гарбарні</span>, а тепер працюю на <span class="xtnd">шкіряному заводі</span>" <ref>Див. „Кілька слів про словники", „Прапор марксизму", 1930, № 3, с. 24 (підкр. моє — О. Ф.).</ref>. <b id='81'><font color="green">81</font></b> Отже для цього робітника „гарбарня" і „шкіряний завод" викликають, і цілком правильно, неоднакові асоціації" і дають різні соціально-економічні „обертони". Ці обертони у творчості ІУНМ-івців свідомо і вперто архаїзовані і вульгаризовані. Термінологію, що виникла за однієї соціально-економічної формації, вони механічно переносили на зовсім іншу, на незрівнянно вищу, складнішу, і цим знижували і вихолощували її революційний розмах. Для них це було цілком послідовно: аджеж собі на честь вони ставили, що продовжують традиції Максимовича, Левченка і т. д ІУНМ-івська термінологія, ігноруючи пролетарське „сьогодні", яскраво зате відбиває те капіталістичне „вчора", якого, не лише для мови, прагнув ІУНМ. Отже, як бачимо, відриву практики від теорії ІУНМ закинути не можна. Навпаки, його практика щільно пов'язана з його теоріями. Послідовність — Просто таки показова. 1. Спільність розвитку української термінології з російською заплямовувалася теоретично — її уникалося на практиці і створювався шкідливий розрив між термінологією українською й інших радянських республік. 2. Мовні звички українського робітника і селянства ігнорувалося теоретично — їх зневажено і на практиці, і на норму визначалася термінологія або відмерла, або фальсифікована. 3. Буржуазно-націоналістичне витлумачення вчення про внутрішню форму прокламувалося в теорії — це виконано і на практиці на шкоду точності і соціальній значінньовості термінології. 4. Наслідування буржуазно-націоналістичної термінології виставлялося в теорії — це здійснено і на практиці: порівняймо „загру" або „промежник" з „wstawa" та „silnica". 5. А якщо нагадати, що всі ці „луки" (арки), „трями'' (балки), „хлипаки" (клапани) і т. ін. прийшли до ІУНМ-івських словників від словника Левченка тощо, то переконаємося, що використання ідеології українського поміщицтва та буржуазії було не лише в теорії, а й на практиці. <div align=center>*&nbsp;&nbsp;&nbsp;*</div> <div align=center>*</div> Отака є теорія і практика буржуазного націоналізму в галузі термінології. Як ми бачили, тут була певна, планомірна закінчена система, щільно пов'язана з усією ідеологією українського націоналізму. Рішуча й успішна боротьба проти неї вимагає не лише виправлення та заміни відповідної продукції, а й викриття теоретичних його позицій. ---- <references/> [[Категорія:Документи та матеріали 1931-1940]] [[Категорія:Цензура]] [[Категорія:Репресивні документи та матеріали першої половини 30-х років]]

Повернення до сторінки «Фінкель Ол. М. Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння».