Лотоцький Олександр

ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (літ. псевд. О. Білоусенко, О. Любенький; .22.3.1870  — 22.10.1939) — визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, професор церковного права, дійсн. чл. НТШ (1900); і Українського Наукового Товариства в Києві. Н. у с. Браниця недалеко Кам'янець-Подільського у родині священика. В 1896 закінчив Київську духовну Академію. В 1900–17 — урядовець державного контролю в Києві та Петербурзі. Брав активну участь в українському національному русі. З 1908 був активним членом Товариства Українських Поступовців. З березня 1917 очолював Українську Національну Раду в Петрограді, що складалась з представників українських громадсько-політичних організацій міста. Співпрацював з численими російськими журналами і газетами, в дописах до яких відстоював українські національні інтереси. Був губернським комісаром Буковини та Покуття під час окупації краю російськими військами. З вересня 1917 — член Української Партії Соціалістів-Федералістів. У вересні-листопаді 1917 — генеральний писар Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Л. був міністром віросповідань Української Держави (з 24.10.1918) та Української Народної Республіки періоду Директорії УНР. Виступив ініціатором проголошення автокефалії Української Православної Церкви (1.1.1919). В 1919–20 очолював місію УНР у Туреччині, де вів переговори з Константинопольським Патріархом у справі визнання автокефалії Української Православної Церкви. В 1920 емігрував до Відня, пізніше — у Прагу, Варшаву. В 1922–28 — доцент права Українського Вільного Університету, 1929–39 — професор історії церкви у Варшавському ун-ті. В 1930–39  — засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві. В 1927–30 міністр внутрішніх справ в екзильному Уряді УНР. Автор праці «Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (1935, 1938), «Церковна справа в Україні» (1923), числених публіцистичних статей на суспільно-політичну тематику, мемуарів «Сторінки минулого»( 1932–34) і «В Царгороді» (1939).